Яку смішну побрехеньку про веприка розповів Михайлик дядьку Микол .Только можно побольше текста и более подробней,сочинение тип пишу оч нужна.ПАМАГИТИ

108

368

Посмотреть ответы 2

Ответы на вопрос:

жони12

Українська література

4,4(9 оценок)

Відповідь:

Відомий в селі жартівник дядько Микола питає в Михайлика чого це він регочеться. Хлопчик питає, чому не можна сміятися, а дядько каже, що в пісний день (тобто, в той день, коли не можна їсти м"яса) реготати не можна. На що Михайлик відповідає, що він сьогодні вже їв м"ясо, бо мама пригодумала дуже смачну вепрятину. Ошелешений такою новиною дядько Микола питається звідки у них вепрятина. На що Михайлик з абсолютно серйозним виглядом підбріхує, що це так до їхньої свинки веприк з лісу унадився. Дядько Микола нарешті розкумекав, що хлопець жартує і починає реготати.

Пояснення:

— Ти чого, шибенику, регочеш? — несподiвано обiзвався збоку дядько Микола; за плечима у нього погой-дуються грабки, за поясом — кушка, з якої виглядають брус i мантачка.

— Хiба, дядьку, не можна? — смiючись, зупиняю перед ним коняку.

— В пiсний день не можна.

— А я вже сьогоднi скоромину їв.

— Осквернив себе м'ясоїдженням? — погрiзнiшали в дядька обличчя й серпистi вуса.

— Осквернив, — смиренно кажу, одразу догадавшись, що дядько Микола тiльки вдає з себе сердитого.

— Я ж бачу, що в тебе, хлопче, аж блищать макоїди, — покрутив пальцем навколо своєї щоки дядько Мико-ла. — I що ж ти наминав iз скоромини?

Знаючи вдачу дядька Миколи, я теж починаю немилосердно пiдбрiхувати:

— Та оце ласували вепрятиною з пiдпалком, натертим часником. Мама сьогоднi саме хлiб печуть...

Але дядька вже не цiкавить, що пече мати. Вiн скоса зиркає на мене i перепитує:

— Вепрятину? А чи часом не того... не брешеш?

— О, таке й скажете, — я зовнi ображаюсь, а всерединi смiюсь, як це часто робить дядько Микола, — в нього ж цю науку проходив.

— I яка на смак вона? — обережно допитується чоловiк.

— Та яка: сало як сало, тiльки трохи дубувате i жолудями пахне. Це переконує дядька Миколу:

— I де ж ви її доп'яли? — дивуються його очi, нiс, уста i зморшки на чолi.

— Де — я, пригадуючи оповiдання нашого полiсовщика, одчайдушно пускаюся берега: — До нашої свинки унадився веприк. Тiльки звечорiє, а вiн уже — хвiст бубликом — i чеше з лiсу на наше подвiр'я: добрий вечiр вам...

— Ах ти шибайголова! — розреготався дядько Микола. — А я, старий, i вуха розвiсив-мало не повiрив бала-мутству. В кого ти тiльки вдався?

NananaAD

Українська література

4,4(41 оценок)

Істину про те, що краса врятує світ важко заперечити. проте слід не забувати про те, що розуміння краси у кожного різне і залежить воно від того, у чому саме людина вбачає силу краси. а її сила може бути у всьому – у шедеврах мистецтва, материнській любові, мальовничих краєвидах рідної батьківщини, любові до ближнього, обличчі немовляти чи дівчини з глянцевого журналу, моральному вчинку або ж у благородній справі. та напевно ніхто не заперечить того, що в першу чергу нас приваблює зовнішня краса. а потім ми уже намагаємось заглянути «всередину» . яка ж з них важливіша? зовнішня краса чи внутрішня? думаю, що внутрішня. чому? а все доволі просто. пам’ятаєте, ще екзюпері сказав, що «найголовніше те, чого очима не побачиш» . і це дійсно так. спробую довести. уявіть собі красиву людину, з якої витягнули душу. що ми побачимо замість неї? порожнечу. порожнечу, яку має заповнювати те, що керує нами та нашою сутністю, нашими вчинками та вибором у житті. саме вона, внутрішня краса, приховує милосердя, чуйність, здатність любити, прощати та йти по життю.. саме у ній «ховається» те, за що ми любимо і поважаємо людину. тільки шкода, що зараз мало таких людей – людей з великої літери та вмінням цінувати внутрішню красу інших. але вони є, і це вселяє оптимізм. а той, хто не оцінить цю красу, не оцінить уже нічого в людині, навіть привабливу зовнішність.