Які факти біографії овідія відображено в тексті сумні елегії

"Сумні елегії"-відображення жорстокої долі поета

«Скорботні елегії». Залишаючи Рим, Овідій вирішив назавжди покінчити з поетичною творчістю, вважаючи її причиною нещастя, що обрушилося на нього. Проте вчасно зрозумів, що його талант стане єдиним джерелом підтримки і натхнення в нових, суворих і незвичних, умовах існування. За період заслання він створив п’ять книг «Скорботних елегій» (близько 50 віршів) і чотири книги «Послань з Понта» (понад 30 віршів), що склали досить точну й переконливу картину умонастрою, страждань і мрій нещасного поета.

І книга «Скорботних елегій» розповідає про почуття відчаю, яким Овідій був охоплений перед від’їздом з Рима, особливо засмутило його прощання з дружиною, друзями і слугами, з усією домівкою:

Як виринає в душі скорботної ночі картина,

Що в ній останнії я хвилі у Римі пробув,

Як пригадаю цю ніч, коли все я найближче покинув,

Ще і сьогодні з очей котяться сльози рясні…

Люба дружина, ридаючи, міцно мене обіймала,

Сльози по щоках її, наче та злива, текли…

Де тільки глянути, скрізь тут ридання лунали і стогін,

В домі моїм раз у раз плач похоронний лунав:

Слуги й служниці і хлопці ридають за мною й голосять,

В кожнім будинку кутку сльози хтось точить гіркі.

Розповідає поет і про подорож до місця заслання. Гнітюче враження справив на нього морський шлях з його безнастанними хвилями й страшними бурями (І, 2). В інших елегіях цієї книги Овідій знову згадує про від’їзд, висловлює упевненість у вірності дружини, яку він порівнює з Пенелопою, розмірковує про долю поета, який змушений писати під ревіння шторму, коли «хвиля хлеще і лист заливає», порівнюючи його з нападами диких племен:

Варвари зліва живуть, грабунок там верховодить,

І не вщухають війна, кровопролиття, розбій.

Хоч і шаліє зима, збиваючи хвилю на морі,

Більше хвилюється все ж остраху повна душа.

Перебуваючи в цілковитій залежності від волі принцепса, поет намагається виправдатися перед Августом. II книга складається з єдиної великої елегії (578 рядків). Поет доводить свою невинуватість, висловлює щирий жаль із приводу своїх помилок, але водночас нагадує, що з ним слід рахуватись, бо його поетична слава вже широко розійшлася по країні:

Але ж імення моє світу відоме всьому.

Скільки-то світлих умів знає Назона…

Поет запевняє принцепса у своїй вірності. Виправдовуючи «Науку», він подає своєрідний перелік літературних геніїв Греції та Риму, які зовсім не цуралися еротичної теми. У кінці він просить не повернення до Рима, а поліпшення елементарних життєвих умов:

Ближчим, благаю тебе, і легшим зроби те вигнання,

Кару й провину мою вирівняй на терезах.

Три останні книги написані вже в 10—12 pp. н. е. В них Овідій оповідає про чужу країну з незвичними для нього законами, мораллю і звичаями, ті труднощі, які доводиться йому долати і до яких він ніяк не може звикнути, про суворих людей, серед яких він живе. У цих віршах відсутня всяка манірність чи навіть натяк на бажання «погратися» красивими словами. Все, про що тоді писав Овідій, ішло з глибин його стражденної душі, кожне слово було щирим і правдивим. Вірші поета пройняті справжнім страхом, що поєднується з відчаєм. Найбільше його лякає непривітна й холодна природа, яка доводить теплолюбного римлянина до розпачу. Та особливо жахали Овідія напади диких племен:

Чи над простором морським, чи над розливом ріки,

То через Істру рівнину, сухим Аквілоном закуту,

Варвар ураз наліта, ворог на бистрім коні…

Дикий руйнуючи край, нищачи люд навкруги. Хто утікає, лишаючи дім: на полях беззахисних

Необоронене скрізь ворог добро забира, Сіл нужденне добро — і рипучі вози, і худобу…

Тих полонених женуть, скрутивши їм руки за спину;

Бачать востаннє вони рідні оселі й лани…

Поет відчуває нестямний страх за власне життя. Пізніше він писатиме, що ніколи в житті не брав зброї в руки, а тут, щоб захистити себе, потрібно було боронити місто, і він неодноразово пліч-о-пліч стояв з іншими мешканцями і бився з ворогами.

Объяснение: