1) Чи вважаєте ви фантастичними оповідями історії про Гордія Кулаівського?
2) Що спільного у творах англійського письменника Льюїса Керролла "Аліса в країні див" та української письменниці Марини Павленко "Русалонька із 7-в, або прокляття роду Кулаківських"? Що їх відрізняє? І чому так важливо завжди повертатися в казку?

1. Так, вважаю

2. Тим що Софійка з русалонька з 7-в пападала в чарівну шафу, а Аліса з твору Аліса в країні чудес попала в зайчу ямку і вони обоє попадали незнаючи куди

  прийшов, заволоко! де тинявся?

— де хотів, — буркнув стефко, шпурнув­ши у куток шапку. — а що, татульо скучили за мною?

старший вус засміявся, мовби почув приємний жарт.

— авжеж, скучив! по цигарки нікому піти. твоя сестричка встромила носа в книжку і не хоче з місця зрушитися, хоч ти їй що!

— я уроки роблю, — тоненьким світлим голоском пояснила настка. — та мені й не дадуть тих цигарок, я ж казала, тату, дітям не .

стефко подивився на дівчинку, вона приставила до підвіконня стілець, вмостилася на ньому колінами. писати на високому підвіконні було страшенно незручно, але на столі — ще гірше. стіл гойдався і ледве стояв у кутку: тато вус ніяк не міг зібратися надійніше приладнати до стола четверту ногу.

— нехай вчиться, — сказав стефко. — йдіть собі самі по ті цигарки, я не піду, бо змерз і їсти хочеться

— ну й діточок мені господь послав! — зітхнув старший вус, але став натягати плащ, бо коли стефко казав — ні, таки то вже було «ні». — не стане жодне в і, лиш огризаються. а що, як батько на старі літа розігнутися не годен буде?

— йдіть, ідіть, тату! нічого вам не станеться! висуньтеся трохи на свіже повітря — засиділись, мохнатієте цілий вечір у хаті, аж місця менше стало!

бо таки справді у цій маленькій кімнатці старший вус був ніби зовсім не на місці. широчезними, крутими плечима затуляв світло, що просякало крізь вікно, і здавалося, ось зараз як лиш крок ступить, переверне і триногий стіл, і саму кімнату. настка при цьому виглядала ще дрібнішою, худенькою і зовсім непримітною, мов цвіркун у запічку.

батько залишив за собою відчинені навстіж двері. стефко замкнув їх, щось буркнувши під ніс, і запитав у сестри:

— їсти є що?

— а он, — мовила настка з-над книги, — на столі

стефко взяв склянку молока і вкраяв байду хліба: тим досита не наїсися; однак хлопець охоче жував свіжий хліб, запиваючи його молоком. дивився на сестру — і дівчина повернула, врешті, до брата вузеньке личко з яскравими цяточками веснянок біля носа (мов їй хто бризнув на обличчя фарбою).

— знову десь ходив, стефцю, книжки до рук не брав, учителька приходила, питала, де ти. доки так будеш, стефку? прошу тебе, прошу, а ти все учора з третьої квартири казали, що ти в них під дверима палив щось.

хлопець мовчав. допікає настка, мов жигавка, коли б не настка отак говорила, він би не стерпів: нікого то не обходить, чи робить він уроки, чи ні, сидить сиднем удома чи десь ходить. а настки просто не слухає. плеще язиком дівчисько — нехай собі плеще. на те воно й дівчисько, аби язиком плескати.

— стефку, — вела своє настка, — я піду в школу-інтернат. не можу я тут більше.

настка, видно, готова була розплакатися, але тільки кліпала очима; і раптом згадалася стефкові ота птаха на мокрому листі — аж самому щось підступило до горла, і він закашлявся, мовби захлинувшись молоком.

— я думаю, тобі також треба до інтернату. марія петрівна казала, що поговорить з тобою. ходімо разом, стефку, буде так гарно!

перестав жувати хліб, обмірковуючи настині слова. не про те думав, що справді було б добре до інтернату, ні, уявив раптом цю кімнату без настки, без її тоненького голосу («знову десь ходив, стефцю»), подумав, що ніхто йому не поставить молока та хліба на стіл, і зробиться ще тісніше у цій кімнаті, не буде загідника у їхніх сварках з батьком, бо ж настка завжди намагалася їх не мав стефко до батька доброго серця, бо й від батька ніколи не було ані ласки, ані якої лакоминки, ані поради. і навіть коли батько повертався з роботи втомлений і зовсім тверезий, не шукала його долоня ані настиної гладенько зачесаної голови, ані стефкової пелехатої.

— то таки підеш, настко? ти не будеш тут жити?

незвично тихий братів голос наполохав дівчину. зиркнула скоса, як стефко; стулила нащось докупи долоні:

— коли ти не коли ти без мене тут бути не хочеш, то я, може, зостанусь, стефку? коли

вернувся до хлопця його їжакуватий погляд і насмішкуватий тон, сказав, мовби сердився на сестру:

— ет, говори даремницю! з тобою чи без тебе — все одно! йди собі куди хочеш, настко.

— а ти сорочки не матимеш чистої! — настка говорила як доросла, її гострі плечі якось нервово рухалися під коричневою шкільною сукнею. — ходімо разом до інтернату, стефку!

— ото мені дорадниця мудра знайшлася! — махнув рукою стефко. — ніби тобі не

знав добре стефко, що сестрі зовсім не байдуже, як він житиме, т