1. Як відбувалась боротьба за український університет в Галичині? 2.Чому це питання було таким важливим для українців?

263

408

Посмотреть ответы 2

Ответы на вопрос:

bykvav

История

4,6(83 оценок)

Наприкінці ХІХ століття у Львівському університеті існувало чотири факультети (богословський, філософський, правничий і медичний), навчалося понад 3000 студентів, з яких близько 600 були українцями. Мовою викладання, іспитів, адміністрації, незважаючи на утраквістичний (двомовний) статус, була польська. Українською мовою читалися лекції лише з української історії, літератури та окремих правничих і богословських дисциплін.

Михайло Грушевський, сучасник та очевидець багатьох подій, що стосувалися українського університету у Львові, один із чільних діячів українського національного руху, коли йшлося про університетську справу, писав про неї як про питання "національної справедливості". На його думку, з 90-тих років ХІХ ст. польський статус львівського університету (йшлося про мову викладання і адміністрації, кадри, сприяння з боку польських політиків у Відні), підсилений університетською автономією і підтримуваний місцевою владою, перестав задовільняти запити і можливості українців. А вони наприкінці ХІХ століття суттєво зросли. Наукове товариство імені Тараса Шевченка готувало кадри, які могли б зайняти місця на університетських кафедрах, велися переговори з українцями-викладачами з Російської імперії. Львів вважався центром культурного і національного життя українців Галичини.

До цього спричинилися, зокрема, доволі скромні успіхи українців, досягнуті в рамках українсько-польського порозуміння кінця ХІХ століття — "Нової ери". Так, у 1894 році було відкрито кафедру "Всесвітньої історії зі спеціальним ухилом на історію Східної Європи" з українською мовою викладання, яку очолив історик, громадянин Російської імперії Михайло Грушевський. У 1900 році почала діяти кафедра мови і літератури під керівництвом Кирила Студинського.

id95874775

История

4,4(98 оценок)

1475 році Османська імперія захопила Південний берег Криму (але вона, Османська імперія, ніколи не володіла всім Кримом, або його більшою частиною), і з цього року Кримське ханство опинилося в складному становищі по відношенню до Туреччини, яке не можна однозначно охарактеризувати як васалітет. Наразі література з історії Кримського ханства перебуває під величезним впливом двотомної праці історика В. Смирнова про безроздільну владу Туреччини над Кримом і повну підпорядкованість другого, при цьому сам автор визнає, що у своїй праці спирався виключно на турецькі джерела. М. І. Веселовський, видатний російський сходознавець, у рецензії на працю Смирнова пише: «Турецькі історики, виставляючи татар народом грубим, третирують їх зверхньо; прагнення принизити татар перед турками, показати, яку велику перевагу має султан перед кримським ханом проглядає у цих істориків постійно. Тому і події, описувані турками, набувають особливу фарбу…». Як вказує історик Зайцев І. В., В. Д. Смирнов зміг неявно запропонувати також і принципово інший погляд на роль Криму в східноєвропейській політиці XVI—XVIII ст. Спробу розвинути ідею Смирнова про роль Криму як гаранта європейської рівноваги не так давно зробив і польський дослідник Даріуш Колодзєйчик. Він звернув увагу, що окремі положення в кримських текстах дуже близькі сучасним ідеям про європейську рівновагу, а політико-географічний горизонт кримських політиків включав такі країни, як Венеція, Австрія, Данія і Швеція. У монографії «Історія Криму» під редакцією Юрасова додатково пропонується Пруссія (у 1760-их). Дійсно, кримські хани досить часто діяли якщо не всупереч інструкціям зі Стамбула, то принаймні ігнорували їх. Так, як пишуть французькі дослідники А. Беннігсен І Ш. Лемерсьє-Калькеже, падишах тільки мав право, втім, вельми формальне, вимагати від них приєднатися на чолі кримськотатарських армій до великої армії імперії.

Объяснение: