Письмово розподілити речення на три стовпчики (1 однорідні присудки), (2 однорідні означення), (3
однорідні додатки)
Все ожило, заграло, умившись цілющою небесною
вода. Все молоде, міцне i свіже. Майнув
крилятами метелик, полоскотавши ними мене по
ший кинувся в жито, сів на жовтій свиріпі.
увійшов у літературу разом з тим поколінням, яке
для нас уособлюсться іменами Ліни Костенко,
Івана Дзюби, Івана Драча. Висока, злегка
присутня постать, некваплива, розважна ходу,
лагідний усміх - в образі такому приходити Василь
Земляк у наше сьогодення. Це покоління вже
гартувалася в боротьба за демократичні цінності,
за краще життя свого народу, за ідею рівності.​

Слова мораль, етика сприймають­ся в наш час неоднозначно. з одного боку, всі ми начебто ро­зуміємо, що без моралі жити не можна. з іншого — моральне легко набуває в нашій свідомості присмаку чогось набридлого, нещирого: «моральний кодекс», «мораль­но-трудове виховання», «моральна стій­кість» людини-гвинтика . чи не закладені ці нещирість і докучливість у самій при­роді моралі? одвічні пошуки й проблеми людської душі, що ми їх звемо моральними, — це, звісно, цікаво, важливо для кожного. але, можливо, правий фрідріх ніцше, і най­суттєвіше в житті людини починається якраз «по той бік добра і зла»? так, порядна людина має зважати на вимоги моралі. проте хіба ж ми не бачи­мо, як раз у раз святкує життєві перемоги саме той, хто здатний через ці вимоги переступити? і про яку порядність може йтися на голодний шлунок? може, високі моральні переживання — привілей тих, хто вже має достаток? а може, вся моральі полягає саме в тому, щоб здобувати достаток, звіль­няючи себе і своїх близьких від злиденності й прини­жень, несумісних з людською гідністю? а різні герої й альтруїсти-фанатики — чи не краще взагалі без них? може, й справді, щаслива та країна, котра не потребує героїв? чому ж тоді мимоволі завмирає серце, стикаю­чись із проявами справжньої моральної шляхетності? з одного боку, нам твердять про пізнання добра і зла. з іншого — кому не доводилося стрічати простих і щирих людей, котрі й гадки не мали ні про які філософії моралі, а проте вирізнялися бездоганною до­бротою? і навпаки — високоосвічених негідників, що зі знанням справи творили зло? втім, ставлячи всі ці запитання, ми вже занурюємо­ся в царину етики, царину роздумів про людську мо­ральність. бо ж від оцих гірких і пекучих питань не­можливо просто відмахнутися, до них знову і знову підводить нас саме життя. і ще одне: чи можуть узагалі існувати якісь остаточні загальнозначущі відповіді на такі запитання, чи не йде кожен тут своїм шляхом і обирає те, що йому ближче? а коли так — навіщо потрібна тоді наука етика? поміркуймо. насамперед зважимо на те, що й справді поняття моралі й моральних цінностей у нас, м'яко кажучи, заексплуатовані. за роки радянської влади ввійшло у звичку латати «моральним чинником» усі дірки дряхлі-ючого суспільного організму; не дивно, що у своєму падінні збанкрутіла система потягла за собою все по­в'язане з нею — так криза моралі соціалістичної обер­нулася на девальвацію моралі загалом. тим часом чим гостріші проблеми постають перед нами, чим непевніші перспективи на майбутнє — тим невідворотніше прагнення сучасної людини знайти якийсь твердий грунт під ногами, те, заради чого варто було б жити, що могло б слугувати своєрідним камер­тоном її збудженій душі, мірилом її вчинків. свідомо чи несвідомо вона знову й знову звертається до кардинальних питань моральності, питань вибору мо­ральних цінностей. ми не можемо відкинути їх уза­галі — так той, хто вирішив би не дихати, хвилиною раніше або пізніше все ж таки ковтне свіжого повітря. втім, окреслена ситуація заслуговує на те, щоб придивитися до неї пильніше. адже — попри всюзаяложеність традиційних моральних стереотипів, що давно всім набили оскому — чи можемо ми щиро сказати, що наше життя, наша культура справді буду­валися на засадах моральності? що в перебігу повсяк­денного існування надто багато важили і важать уяв­лення про добро і зло, гідність і честь, обов'язок, повага до людини, вірність слову і переконанням? ні, сказати так ми не можемо; сьогодні від нас, на жаль, дуже далекий нормальний стан людської культури, осердям якої є перелічені поняття й цінності. невдовзі після першої світової війни й фатальних соціальних змін, з якими збіглося її завершення, все­світньо відомий мислитель-гуманіст альберт швейцер (1875—1965) ставить епосі медично точний діагноз: культура, в якій деградують засади етики, приречена на занепад1. як не прикро, підтвердження цього діагнозу ми нині спостерігаємо на прикладі нашого суспільства. гіркий парадокс полягає в тому, що нашу культуру ще й дотепер, після всього пережитого протягом остан­ніх років, найповніше, мабуть, характеризують три славнозвісні принципи колишнього соціалістичного культурного будівництва — принципи партійності, ідей­ності, народності, — але в найбільш низькому, гротескно спотвореному їхньому втіленні. так, наша культура була й залишається партійною (хоча тепер уже й багатопартійною), принаймні в тому розумінні, що вона призвичаює нас співвідносити слова та вчинки людей насамперед не із загальнолюд­ськими критеріями справедливості, істини, добра, а з частковими, власне партійними (лат. pars, partis — то і є частка) інтересами тих чи інших, явних або прихова­них сил.