Гражданин Петров выгуливал свою собаку и вдруг стал свидетелем совершения преступления: неизвестный ограбил девушку, угрожая пистолетом, а потом начал убегать. Петров дал собаке команду на задержание неизвестного, в ходе которого собака очень сильно покусала правонарушителя. Адвокат грабителя требует наказать за это Петрова, ведь лично ему грабитель не причинил никакого вреда. Каково ваше мнение?

ответ: Крайняя необходимость определяется как состояние, при котором лицо правомерно причиняет ущерб интересам охраняемых государством, чтобы устранить опасность, непосредственно угрожающей личности или охраняемым законом правам этого человека или других лиц, а также общественным интересам или интересам государства, при условии невозможности устранить эту опасность другими средствами, если при этом не было допущено превышения пределов крайней необходимости (ч. 1 ст. 39 УК Украины).Угроза причинения вреда для признания действий лица как совершенных в состоянии крайней необходимости должна присутствовать, существующей реально, а не в воображении человека.Второе условие правомерности действий в состоянии крайней необходимости - невозможность устранения имеющейся опасности интереса, охраняемого без причинения вреда другому интереса.. Одним из важнейших условий правомерности крайней необходимости является требование закона, чтобы причиненный ущерб по размеру не превышала ущерб отвлеченную. Причинение в состоянии крайней необходимости вред, равной вреде отвлеченной, также признается правомерным и не рассматривается как превышение пределов крайней необходимости. В данном случае Петров поступил правильно, потому что грабитель мог убить девушку и  тогда случай был бы в разы тяжелее чем укус собаки. Причинение большего вреда, чем допустимый, считается превышение пределов крайней необходимости и влечёт за собой ответственность. Как правило, это обстоятельство признаётся смягчающим наказание. Наказуемым является только Умышленное превышение пределов крайней необходимости, неосторожной причинение несоразмерного вреда ненаказуемо.

Відповідь:

син і спадкоємець Ертогрула (1288–1326), в боротьбі з безсилою Візантією приєднував до своїх володінь область за областю, але, незважаючи на зростаючу могутність, визнавав свою залежність від Коньї. У 1299 р., після смерті Алаеддіна, він прийняв титул «султан» і відмовився від визнання влади його спадкоємців. За його іменем турки стали називатися османськими турками або османами. Влада їх над Малою Азією розповсюджувалася та зміцнювалася, і султани Коньї не змогли перешкодити цьому. Поштовхом до масової тюркізіції стало те що протягом XI–XII ст. в Анатолію переселилися від 0,5 до 1,1 млн тюркських кочовиків.

Османи запозичували від завойованих греків дещо з грецької культури. З того часу у них виникає і швидко збільшується, принаймні кількісно, власна література, хоч і вельми мало самостійна. Вони піклуються про підтримку торгівлі, землеробства і промисловості в завойованих областях, створюють добре організовану армію. Розвивається могутня військова держава, але не ворожа культурі; у теорії вона є абсолютистською, але насправді полководці, яким султан давав різні області в управління, часто виявлялися самостійними і неохоче визнавали верховну владу султана. Нерідко грецькі міста Малої Азії добровільно віддавали себе під заступництво могутнього Османа.

Син і спадкоємець Османа Орхан I (1326—59) продовжував політику батька. Він вважав своїм покликанням об'єднати під своєю владою всіх правовірних, хоча насправді завоювання його прямували більш на захід, в країни, населені греками, ніж на схід, в країни, населені мусульманами. Він дуже майстерно користувався внутрішніми розбратами у Візантії. Сторони, що сперечаються, зверталися до нього як до третейського судді. У 1330 р. він завоював Нікею, найважливішу з візантійських фортець в Азії. Услід за тим під владу османів потрапила Нікомедія і вся північно-західна частина Малої Азії до Чорного, Мармурового і Егейського морів. Нарешті в 1356 р. османське військо під головуванням Сулеймана, сина Орхана, висадилося на європейському березі Дарданелл і оволоділо Галліполі і його околицями.

У діяльності Орхана з внутрішнього управління державою його постійним радником був його старший брат Аладдін, який (єдиний приклад в історії Туреччини) добровільно відмовився від прав на престол і прийняв пост великого візира, спеціально для нього установлений, але збережений і після нього. Для полегшення торгівлі було врегульовано монетну справу. Орхан карбував срібну монету — акче від свого імені і з віршем з Корану. Він побудував собі у щойно завойованій Бурсі (1326) розкішний палац, за високими воротами якого османський уряд отримав назву «Високої Порти» (дослівний переклад з Османської BabBab-ı Âlî — «високі брами»), яка нерідко переноситься на саму Османську державу.

Пояснення: