Какого ваше отношение к тому что сделал тарас бульба​

Вопрос щекотливый,осуждать или оправдывать поступок Андрия не решается и сам автор.Гоголь не даёт прямой оценки предательству,отдавая право выбора отцу Андрия,Тарасу Бульбе.Атаман поступает в духе своего жестокого времени,совершая самосуд.

Андрий впечатлительный юноша,у него пылкий и пытливый характер.Поступки Андрия обдуманные,он взвешивает всё,прежде чем делать.Не бросается сломя голову,сначала обдумывает действия.Его пытливый ум ищет развлечений и он всегда избегает наказаний,

чувственность и впечатлительность толкают его на приключения.Андрий знакомится с юной панночкой,сумев выбраться из её дома.Андрий теряет голову от любви,он впервые узнаёт,что такое сильное чувство.

Покинув лагерь казаков,Андрий испытывал чувство ужаса-впервые он шёл против воли отца,ему было страшно,в глубине души он осознавал,что предаёт не только отца,но и Родину.Автор описывает боль предательства,гнетущее чувство вины-вот что чувствовал юноша.

Тарас находит Андрия и убивает сына,который не сопротивляется и умирает с именем любимой на устах.Утончённый Андрий не разделяет взглядов отца,ему чужды сражения,его душа стремилась к любви и спокойствию.Выбрав путь предательства,Андрий погубил только себя,но панночку.

Моё отношение к поступку Андрия совпадает с авторской позицией."Не суди,да не судим будешь",нельзя осуждать человеческие поступки во имя любви,но и нельзя оправдывать предательство Родины.

Он тупой и принципы его тупые

коли я читаю новели рея бредбері, у мене виникає якесь тяжке відчуття. він спонукає мене замислюватися над багатьма проблемами нашого земного існування і майбутнім планети земля та її «хазяїв». письменник, намагаючись уявити майбутнє планети людей, настроєний дуже песимістично. людство, з точки зору бредбері, само собі вкорочує життя, гублячи свій дім, руйнуючи красу землі, маленького куточку всесвіту, створеного богом для щастя людини.

поринаючи з перших рядків в зміст новели, відчуваєш жах. планета спотворена останньою війною. міста зруйновано, доріг немає, земля пересичена радіоактивними брудом так, що вночі світиться. люди в якомусь лахмітті, брудні. вони ненавидять своє минуле, ненавидять і теперішнє. у них нема майбутнього. що ж у них залишилось? тільки якісь сумнівні дикі радощі доруйнувати те, що залишилося від цивілізації. люди з ранку займають чергу, щоб плюнути на відстані в картину «мона ліза», яку тримають поліцейські і слідкують за тим, щоб в неї не кидали камінням. жінка на полотні дивилась на цей натовп навівлюдей і всміхалась таємничо-печально. хлопець теж дивився на її посмішку, і серце його калатало у грудях, а в душі звучала музика. більше жоден у черзі не відчував того, що відчував цей хлопчик. вона красою своєю пробудила в серці дитини почуття, які у дорослих давно вмерли. він не міг ганьбити красу. а дані взагалі мерзенна сцена: влада постановила віддати портрет місцевим жителям на знищення. це апофеоз відлюдності. «у натовпі вили, а руки клювали портрет, мов голодні птахи.» тому вдалось у цьому дикому натовпі вирвати і собі шматок картини.

ховаючи його, він стиснув руку біля грудей. схлипуючи, том побіг туди, де тепер був його дім, якщо залишки силосної башти можна було ним назвати… сім’я зустріла його хропінням та стусанами спросоння. у місячному сяйві том розтулив пальці, розглядів шматок замальованого полотна і побачив посмішку. вона лежала на його долоні. хлопчина дивився на неї і повторював про себе: «посмішка, чудова посмішка…»

закривши очі, том продовжував бачити її в темряві. ласкава, лагідна, вона була там і тоді, коли він заснув. а світ був мовчазний… так закінчується оповідання. страшна кінцівка, безутішна, як темна ніч… але автор ніби залишає шматочок надії. вона, надія, живе в серні дитини. воно ще не стало таким жорстоким, як у дорослих, воно ще відгукується на красу, воно ще жадає добра, любові, злагоди і відновлення. наполегливо звучить в цьому оповіданні думка достоєв-ського «краса врятує світ». бредбері стверджує, що у людства є надія. і вона в дітях, психіка яких ще не спотворена прагненням руйнування і знищення. але ж як мало залишається таких чистих душ і серед дітей. сучасність лякає мене — відлюдками, яких змалював в майбутній долі людства письменник. не дай нам, боже, дожити до таких часів!