diana5974767

10.03.2020 13:16

Українська література

Есть ответ 👍

сделайте тест к этому тексту

Пригода з дідом Гордієм
У той пам’ятний для всього села весняний день дід Гордій не так прийшов до сільської крамниці під яворами, як статечно приплив на довгих вусах, схожих на сомові. В руці піднісши для показу надутий шкіряний капшук із грішми, дід Гордій голосом співочим, як калинова сурмонька, став замовляти товари, що лежали на полицях, брав їх у зачудованого лавошника й складав до великого лозинового кошеля. Лавошник, заїкаючись, немов нечисту силу вгледів, спантеличено назвав суму, яку виклав кісточками на рахівниці, й незворушний — наче Княжа гора в гожу днину! — дід Гордій заходився розв’язувати пузатого шкіряного капшука. З капшука на прилавок тугим потоком проллялись металеві гроші, брязнули сріблом та золотом, замерехтіли таким барвистим світлом, якого стіни цієї старої крамниці не бачили ой як давно! — Відлічуй, Семене, скільки назвав,— калиновою сурмонькою дід Гордій. — Так ви, діду, не тими грошима платите, — зрештою спромігся на слово лавошник. — А з яких це пір золоті й срібні гроші перестали бути грішми? — Діду, ви... не викидаєте коників? — Та хіба я кониками плачу за товари? — Платіть нашими грошима, а не такими!.. І без коників! — Людоньки, які ж це коники? — Дід Гордій із сивою кучмою хмари лукаво поглядав на решту спантеличених покупців.— Та в оцій крамниці вже ого-го з яких пір не розплачувалися золотом і сріблом. — І не будуть розплачуватися! — зверескнув лавошник, чуючись зовсім дурнуватим, наче й розум од нього забіг ще далі за Дніпро, ніж бігав недавно язик. — Ну, гаразд, золото й срібло в тебе не в ціні,— сурмив у калинову сурмоньку дід Гордій. Видлубав із свого скарбу іржаву монету з малюнком якогось бородатого царя в короні.— А за ці гроші що в тебе можна купити? Солі? Гасу? — Такими грошима, діду, розплачувались півтисячі років тому! Отоді б ви купили за них і корів, і волів!.. Старий та древній ви, діду Гордію! Скільки живете — тисячу років? Чого ж забулись потратити свої гроші тоді, коли були молодшим? — То, може, вернутись мені в молодість? Бо ж не пропадати добру! — А вертайтесь! Ви такі, що вернетеся. Сьогодні тут, а завтра там, якщо тільки не перепинять по дорозі хвацькі хлопці... Поки лавошник хапливо, наче ось-ось мали наскочити злодії, спорожняв лозиновий кошіль від товарів сільської крамниці, які за срібло й золото не купиш, дід Гордій священнодіяв над скарбом, ховаючи монету за монетою до шкіряного капшука, від чого капшук надимав і надимав боки. Взявши в руку порожній кошіль, старий сказав на прощання: — По-всякому випадало базарювати і ярмаркувати, а отак — іще ніколи й ніде!.. Пішов, увірвавши підошов! Та й подався з крамниці дід Гордій у хмарі кучматого волосся, що хвилями заливало чоло, й очі його карі, вже 15 не лукаві, двома хижими кібчиками линули з дубленого обличчя — й не могли зірватися з-під кущистого надбрів’я. Лавошник став на порозі крамниці — як із хреста знятий і не відривав погляду від жовтого капшука в дідовій руці, аж поки дід із капшуком пропав за деревами. Тоді лавошник ізнадвору замкнув крамницю на дві куті залізні штаби, зайшов до крамниці через підсобку, випив пляшку пива й, заїдаючи пряним іржавим оселедцем, заплакав їдучими, як руда сіль на іржавому оселедці, сльозами… То не грім гримів у захмарених високостях, то гриміла баба Килина; губи її в’юнились блискавками, що корчились на худому щелепастому лиці; плескате підборіддя злітало й опускалось, як злітає й опускається дерев’яний праник, яким при пранні вибивають шмаття на воді. — Напилося, старе одоробло, аж із вух йому капає,— гнівається баба Килина,— а в ногах чорти сидять, колотять старістю дідовою, мабуть, і чорти разом із дідом напились, бо хіба не почастує, не напоїть нечисту силу? Дід Гордій стоїть у дворі на зеленій ряднині споришу й співає. — Де ж ти, бузувіре, пропив свій розум? — А в добрих людей на весіллі,— кричить дід голосом, у якому немов чавун кришиться. — Які ж це добрі люди посеред білого дня п’ють і дідів споюють? — Згинь, бабо, згинь,— каже дід своїй бабі Килині, що схожа на язичок вогню, який метушиться біля соломи, та не вгризе ту солому золотими зубами.— Я, може, до дзвіниці спершу ходив, а тоді вже здибався з добрими людьми. — До якої дзвіниці?.. Таж нема давно тієї дзвіниці! — Для кого нема, а для кого й досі дзвонить. Гей, внучку, чого сидиш на дереві, як вивірка, ходи сюди, поплачемо разом! — Ти з п’яного розуму плачеш, а дитині чого плакати? Дід Гордій уже веде тебе до криниці на лавку, над якою в’ється гілля — коси молодих вишень, обіймає хмільними руками, дідова річ скидається на дніпровську повінь, коли буйна вода несе шмаття криги, корчі, вирвані кущі, зайців 16 на стовбурах дерев, уламки човнів, усяку всячину, і з цієї мови-повені до твого слуху раптом долинає голос сича, що важко ухкає вночі на церковній дзвіниці.