Внешняя и внутренняя политика николая 1 кратко по пунктам​

Объяснение:

Внутренняя и внешняя политика Николая 1

Годы жизни (1796-1855), годы правления (1825-1855).

Николай – третий из пятерых сыновей императора Павла I, поэтому не мог рассчитывать на престол, что определило направление его воспитания и образования. С ранних лет он увлекался военным делом, особенно его внешней стороной, и готовился к военной карьере.

В 1817 г. великий князь Николай Павлович женился на дочери прусского короля, в православии получившей имя Александры Федоровны. У них было 7 детей, старший из которых – будущий император Александр II.

В 1819 г. император Александр I сообщил Николаю о намерении их брата Константина Павловича отречься от своего права престолонаследия, и соответственно власть должна будет перейти к Николаю. В 1823 г. Александр I издал Манифест, провозглашавший наследником престола Николая Павловича. Манифест являлся семейной тайной и не был опубликован. Поэтому после внезапной смерти Александра I в 1825 г. возникла путаница с вступлением на престол нового монарха.

На 14 декабря 1825 г. была назначена присяга новому императору Николаю I Павловичу. На этот же день «декабристы» запланировали восстание с целью свержения самовластия и требованием подписать «Манифест к русскому народу», в котором провозглашались гражданские свободы. Проинформированный Николай перенес присягу на 13 декабря, а восстание было подавлено.

Внутренняя политика Николая I

С самого начала правления Николай I заявил о необходимости реформ и создал «комитет 6 декабря 1826 года» для подготовки преобразований. Большую роль в государстве стала играть «Собственная Его Величества канцелярия», которая постоянно расширялась созданием множества отделений.

Николай I поручил специальной комиссии под руководством М.М. Сперанского разработать новый Свод Законов Российской империи. К 1833 г. было отпечатано два издания: «Полное собрание законов Российской империи», начиная с Соборного уложения 1649 г. и до последнего указа Александра I, и «Свод действующих законов Российской империи». Кодификация законов, проведенная при Николае I, упорядочила российское законодательство, облегчила ведение юридической практики, но не принесла изменений в политическую и социальную структуру России.

Император Николай I по духу своему был самодержцем и ярым противником введения в стране конституции и либеральных реформ. По его мнению, общество должно жить и действовать, как хорошая армия, регламентировано и по законам. Военизация государственного аппарата под эгидой монарха – вот характерная черта политического режима Николая I.

Он крайне подозрительно относился к общественному мнению, под цензурный гнет попали литература, искусство были приняты меры по ограничению периодической печати. В качестве национального достоинства официальная пропаганда стала превозносить единомыслие в России. Идея «Народ и царь едины» была главенствующей в системе образования в России при Николае I.

Согласно «теории официальной народности», разработанной С.С. Уваровым, Россия имеет свой путь развития, не нуждается во влиянии Запада и должна быть изолирована от мирового сообщества. Российская империя при Николае I получила название «жандарма Европы» за охранение покоя в европейских странах от революционных выступлений.

В социальной политике Николай I делал упор на укрепление сословного строя. Чтобы оградить дворянство от «засорения», «Комитет 6 декабря» предложил установить порядок, по которому дворянство приобреталось только по праву наследования. А для служилых людей создать новые сословия – «чиновных», «именитых», «почетных» граждан. В 1845 г. император издал «Указ о майоратах» (неделимости дворянских имений при наследовании).

Крепостное право при Николае I пользовалось поддержкой государства, и царь подписал манифест, в котором заявил, что изменений в положении крепостных крестьян не будет. Но Николай I не был сторонником крепостничества и тайно готовил материалы по крестьянскому во чтобы облегчить дело своим последователям.

Історію, як науку створюють та готують історики. Головне завдання історика – зрозуміти, як людина сприймала світ у минулому, як характеризувала його та яким його бачила? Бо як було насправді, історик ніколи не з’ясує.

Приблизно такої думки професор кафедри історії України полтавського педагогічного університету Юрій Волошин. Рецептами приготувань доктор наук, автор книги про міську спільноту Полтави 18 століття та учасник міжнародного книжкового «Арсеналу» ділився під час відкритої лекції «Кухня історика: як ми розповідаємо про минуле?».

Професор Юрій Волошин

Це був перший захід із серії публічних лекцій «Науковці про історію та сучасність доступною мовою». Лекторій організовує «Полтавське історичне товариство».

Із самого початку Юрій Волошин нагадав присутнім, що термін історія має давньогрецьке походження і означає оповідь про минуле, переказ про відоме. Цей термін, в сенсі оповіді, жив до 15 століття. І тільки з 18 століття починається вживання терміну «historical» – історичний.

Термін історія на сьогодні означає те, що це галузь знань, гуманітарна наука. Проте, на думку Юрія Волошина, історію можна вважати соціальною наукою, яка займається вивченням людини в минулому. Бо до чого б історики не зверталися, вони вивчають людину.

– Історія завжди дивиться на людей. Вона дуже тісно пов’язана з людьми. Це дуже антропологічна наука. З історією пов’язане минуле. Але саме в цьому сенсі історія не дає якихось перспектив. Ви скажете, що дає, що існує навіть термін «історія – вчителька життя». Коли я працював учителем в школі, то моя колега, вчителька біології, не раз запитувала в мене «скажи, що буде далі, ти ж історик, ти маєш знати?». Але виявилося, що історики все ж не можуть говорити наперед, тому історія – це наука про минуле, – розповідає професор.

Юрій Волошин пожартував, що він часто лякає своїх студентів говорячи їм, що історія найважча наука, бо вона вивчає людей. Приміром у фізиці є закони, які не змінюються вже давно, а історія ж вивчає людей, і хто знає, що може бути коли зібрати разом різних людей. Ніхто не може сказати чим закінчиться їхня розмова. «Можливо хтось розішле смс, і почнеться революція», жартує історик.

Говорячи на тему «хто створює історію», науковець жартома звернувся до Вікіпедії, де написано що це робить історик – особа з відповідним вишколом та фаховою підготовкою.

Інше питання пролягає в тому, як історик створює історію.

– Що потрібно, аби приготувати історію. Перше – це знання. Коли ви вперше готуєте суп, ви ще не знаєте, як його варити, що туди входить. Вам потрібні знання. Так само й історик. Коли повар має знати рецепт, то історик повинен знати контекст або культурну ситуацію тієї епохи, яку він досліджує. Він повинен знати, що означає те чи інше поняття мовою тієї епохи. Приміром, коли наші діти доростають до віку 6 років, ми говоримо їм сакральне слово школа. Але що таке школа? Коли ми закриваємо очі, то уявляємо певне приміщення, аудиторії, класи, вчителів, купу дітей. Школа – це діти. Але, коли ми читаємо про школи минулих епох, то от приміром у праці Олександра Лазаревського за 1861 рік написано, що в Гетьманщині у кожному полку було: у Київському – 70 шкіл, у Полтавському – 80, у Ніжинському – 77. Ми думаємо, що багато було шкіл у Гетьманщині. Та коли ми починаємо читати джерело і дізнаємося, якою була школа в Полтаві, то виходить наступне: школа – це такий собі будинок, в якому є 7 чоловік. З них, двоє – дяки, і п’ятеро учнів. Першому учню 15 років, другому – 25, але він сліпий. Та це ж не ті учні, не та школа. Тому нам потрібне знання та розуміння культурної ситуації. Ми повинні знати, що мається на увазі під певними термінами. У наших підручниках є поняття нація, ще до появи поняття націоналізму. В усьому світі вона з’являється на початку ХХ століття, а у нас в 17-му. Одна справа читати філософський словник, а інша справа, коли ви відкриваєте історичне джерело, а там написано, що Сава Медведищенко був з містечка Канів, польської нації. Ви собі думаєте: Медведищенко, з Канева,