Трагическая судьба булгакова

родился в мае 1891 г. в киеве в семье доцента киевской духовной академии. по окончании гимназии он в 1909 г. поступил на медицинский факультет императорского университета св. владимира, который закончил в 1916 г. и был немедленно призван в армию. в течение нескольких месяцев он работал военным врачом в каменец-подольске и черновицах. вскоре, однако, его фронтовая служба кончилась. летом 1916 г. булгакова откомандировали в распоряжение смоленского губернатора, и он получил назначение служить земским врачом в одном из самых глухих уголков смоленской губернии — в селе никольское сычевского уезда. лишь осенью 1917 г. булгакову удалось перебраться в вяземскую городскую земскую больницу, а в феврале 1918 г. он был уволен с военной службы и вернулся вместе с женой в киев. летом 1919 г. его мобилизовали в красную армию, но спустя короткое время он перебежал на сторону белых и в следующие месяцы работал врачом — сначала в грозном, потом во владикавказе.

уход булгакова из медицины

в феврале 1920 г. булгаков навсегда оставил медицину и сделался штатным журналистом ведущей местной газеты «кавказ». разгром деникинской армии положил конец его налаживавшемуся благополучию. во время отступления добровольческой армии больной тифом булгаков не смог уехать из владикавказа и остался в советской россии.

в мае 1921 г., когда усилились репрессии против бывших белогвардейцев, булгаков посчитал за лучшее переехать сначала в тифлис, а потом в батум. однако здесь он не имел ни малейшей надежды на заработок и в конце сентября вместе с женой переехал в москву. в то время в столице было голодно, свирепствовала безработица. первое время булгаковы жестоко бедствовали. его жена вспоминала позже: «бывало так, что у нас ничего не было — ни картошки, ни хлеба, ничего. михаил бегал голодный». но постепенно, установив связи с различными газетами, булгаков стал подрабатывать писанием фельетонов и репортажей. он написал их за это время множество — больше сотни

тема дружби та кохання, їх співвідношення і впливу на долю як одної людини, так і людства в цілому не переставала цікавити письменників протягом усього розвитку художньої літератури як мистецтва. по-новому цю проблему освітлено в xx столітті, в епоху катастроф, політичної нестабільності, коли
починає формуватись нове відношення до загальнолюдських цінностей. письменники xx століття часто зображають дружбу та кохання як останню моральну категорію, що лишилась у зруйнованому світі.

в романах письменників «загубленого покоління» (до них належать і ремарк, і хемінгуей) ці поняття є
тим необхідним началом, яке є герою залишитися живим. «загублене покоління» — це покоління, що пережило першу світову війну і лишилось духовно спустошеним. ці люди відмовляються від будь яких ідеологічних догм і шукають зміст свого існування в простих людських відносинах.

почуття ліктя
товариша, що майже злилося з інстинктом самозбереження, проводить крізь війну душевно самотніх героїв роману ремарка «на західному фронті без змін»; воно ж визначає відносини героїв роману

«три товариші».

герой хемінгуея у романі «прощавай, зброє» відрікся від військової
служби, від того, що звичайно називають моральним обов’язком людини, відрікся заради відносин з коханою, і його позиція видається переконливою.

людина xx століття постійно стоїть перед очікуванням кінця світу, перед очікуванням власної смерті або смерті коханої істоти. кетрін, героїня роману
«прощавай, зброє», помирає, як і пат в романі ремарка «три товариші». герой же втрачає почуття сенсу власного існування. в фіналі обох творів герой дивиться на мертве тіло, яке вже перестало бути тілом коханої жінки. в роман вплітаються підсвідомі роздуми автора про походження кохання, про його
духовну сутність.

одна з основних особливостей літератури xx століття в її нерозривному зв’язку з явищами суспільного життя. роздуми про дружбу і кохання проходять на фоні соціально-політичних катаклізмів і, по суті, невіддільні від роздумів про долю людства в xx столітті.

у творчості
франсуази саган тема дружби і кохання звичайно залишається у рамках приватного життя людини. письменниця часто зображає життя паризької богеми, до якої належить більшість її героїв.

ф.саган написала свій перший роман у 1953 році, і він тоді був сприйнятий як повне моральне падіння.

у
художньому світі саган немає місця міцній і по-справжньому сильній людській прихильності: це почуття повинно загинути, ледве народившись. на зміну йому приходить інше — почуття розчарування і суму.

жиль лантьє губить єдине і справжнє кохання у своєму житті, піддавшись хибному почуттю власної
гідності і бажанню бути незалежним. герої ф. саган відмовляються від відповідальності, і це призводить до катастрофи.

у романах хемінгуея і ремарка кохання отримує поразку під тиском тої сили, яка змітає людські долі і ламає людські відносини. у творах франсуази саган людина сама стає тою
силою, яка руйнує відносини і рве зв’язки. ці дві художні традиції дуже повно характеризують особливості сучасного підходу до теми дружби та кохання, ілюструють два напрями у вивченні області почуттів.