Чому на вашу думку український рух наприкіці 19 ст в галичині був найбільш організованим​

на мою   думку 1. які течії переважали в українському русі галичини в 60—70-х рр. xix ст.? 2. чим можна пояснити розкол, що виник в українському русі?

радикальна течія в українському русі галичини. вихід українського руху (як москвофілів, так і народовців) на широку політичну арену був наслідком розгортання в європі політичних рухів, поширення модерних європейських політичних теорій, зокрема соціалізму. новий імпульс українському руху в галичині дала східноукраїнська інтелігенція, яка на той час була більш освіченою та обізнаною в європейських політичних теоріях. цьому сприяла, зокрема, діяльність м. драгомано-ва, який закликав молодь підвищувати свій інтелектуальний рівень, знайомитись із кращими надбаннями культури й науки. на його заклики відгукнулася невелика група західноукраїнської молоді. так в українському русі виникла ще одна течія — радикальна.

перші прибічники м. драгоманова з’явились у віденському клубі українських студентів «січ». наприкінці 70-х рр. xix ст. його ідеї підтримували два львівські студентські гуртки: «академічний гурток» (перебував під впливом старорусинів) і народовський «дружній лихвар». згодом коло їхніх прихильників розширювалося. найбільш здібними послідовниками поглядів м. драгоманова стали іван франко та михайло павлик.

свою діяльність представники нової течії розпочали з активної пропагандистської роботи. із 1876 р. м. павлик та і. франко редагували журнал «друг». вони відкинули «язичіє», яким публікувався журнал, і перейшли на українську народну говірку. свої перші критичні статті діячі спрямували проти старорусинів. згодом вони зачепили й народовців, висміюючи їх за невисоку якість літературної продукції та консерватизм. проте основний удар припав на духовенство, яке радикально налаштована молодь намагалась усунути від керівної ролі в духовному житті суспільства. таку гостру критику неоднозначно сприйняли як провідники українського руху, так і загалом західноукраїнське суспільство.

                              Политика индустриализаций.  

В первой половине 20-х годов в стране утвердилась советская власть. Были созданы ее государственные органы, образован Союз Советских Социалистических Республик (30 XII 1922 г.) принята его конституция. Также в основном было восстановлено народное хозяйство, разрушенное революциями, Гражданской войной и иностранной интервенцией. Поэтому во второй половине 20-х годов важнейшей задачей экономического развития стало превращение страны из аграрной в индустриальную, обеспечение ее экономической независимости и укрепление обороно Неотложной потребностью была модернизация экономики, главным условием которой являлась техническое совершенствование (перевооружение) всего народного хозяйства.  

Курс на индустриализацию провозгласил в декабре 1925году XIV съезд Всесоюзной Коммунистической партии (большевиков) (переименована после образования СССР). На съезде шла речь о необходимости превращения СССР из страны, ввозящей машины и оборудование, в страну, производящую их. Начало политики индустриализации было законодательно закреплено в апреле 1927 году IV съездом Советов СССР. Политика индустриализаций включала в себя три главные задачи (звена): 1) индустриализацию, т.е. форсированное превращение страны из аграрной в промышленно развитую, индустриальную; 2) Коллективизацию-создание социалистического коллективного сельского хозяйства; 3)культурную революцию - борьба не грамотностью, создание системы образования, науки, культуры, воспитание новой социалистической интеллигенции и утверждение нового образа жизни.  

                         Основные цели индустриализации:  

-ликвидации технико-экономической отсталости страны;

-достижение экономической независимости;

-создание мощной обороной промышленности;

-первоочередное развитие базовых отраслей промышленности (топливной, металлургической, химической, машиностроения);

-формирование рабочего класса и кадров производственно-технической интеллигенции.

Объяснение: