Твір-роздум на тему: "гармонія людини і природи як велика духовна цінність"

гармонія людини і природи є великою духовною цінністю. так є в них є всі духовні цінності.

по перше добро.   добрих людей поважають та якщо подивитися на природу в ній стількі добра. по друге краса. краса полягає всюди: у природі, в іншій людині, у відносинах між людьми. по третє істина.   з істини люди вчаться аналізувати свої вчинки, розглядати всі ті дії, які вчиняють, на предмет правильності та моральності. а дивлячись на природу ми бачимо істину красу нашої землі. по четверте мистецтво. мистецтво як духовна цінність робить людину духовно багатшою, наповнює його життя особливим змістом, дає додаткову енергію для самореалізації. а природа є людині. безліч картин є на яких зображена природа, митців ніби так і тягне до неї. по пяте творчість. творчість як духовна цінність являє собою здатність людини створювати нові художні образи. по шосте любовь. це най головніше в житті. так як якщо ти любиш ти зможеш досягнути всього. кожна людина любить природу так як вона є невідємною часткою життя кожної людини.

отже є шість духовних цінностей добро, краса, істина, мистецтво, творчість та любовь. і це все є в гармонії людини з природою.

Гармонія людини у відносинах з навколишнім світом - це запорука гармонії з самою собою. колись, на початку свого існування людина брала від природи всі матеріальні цінності, які були потрібні для її існування:     іжу, одяг, будівельні матеріали тощо. у наш час все змінилося, ми використовуємо більше синтетично створених матеріалів, а залишками від їх виробництва забруднюємо те, що залишилося від колишнього багатства природи. світ рослин, тварин, світ чистого повітря все більше віддаляється від сучасної людини, а це означає, що людина втрачає колишню гармонію зв"язку з навколишнім середовищем. таким чином руйнується духовний зв"язок між людиною і природою. ми, сучасні люди, маємо це усвідомити і всіма засобами уникати. бо, як писав прекрасний поет м.заболоцький: "два світи є  у чоловіка: один – який нас сотворив, та інший, який ми  одвіку творим по мірі наших

Тарас шевченко в колі його сучасників був, як відомо, художником і поетом, бардом і дисидентом, солдатом і засланцем. він не був ні політичним лідером, ні вождем суспільного чи народного руху, ні поводирем ів-повстанців.водночас за суттю всього зробленого ним, за підсумком усього життя став набагато більшим – великим кобзарем, котрий "отверз уста" "німим братам своїм" і заповів нам жити "в своїй хаті", де "своя й правда, і сила, і воля".для розтерзаної імперіями і пригнобленої кріпацьким гнітом україни це була, кажучи сучасною мовою, програма політичного, соціального й національно-культурного визволення, проект розбудови незалежної держави. саме тому шевченко став духовним мойсеєм українського відродження. і такими залишаться його роль і значення в історії україни назавжди.однак треба пам’ятати й цінувати його і як людину, котрій випала стражденна доля. і саме як людині маємо простити йому "вольності", слабості, а може, й гріхи. і не кидати в нього камінь, бо казав ісус христос: хто без гріха, той нехай першим кине в мене камінь.сьогодні ж, як відомо, є не лише бажаючі кидати каміння в шевченка, а й новоявлені герострати, які роблять недолугі спроби спалити його всього. не виходить. і не вийде. бо є поезія кобзаря, в якій виражена душа народу. і найперше – в ній виражена любов до україни.важко навіть назвати іншого українця, для котрого ця любов була б такою абсолютною, вселенською, непорівнянною ні з чим сущим: я так її, я так люблю  мою україну убогу,  що прокляну святого бога,за неї душу погублю! знаю, яку бурю дискусій викликали й досі викликають ці слова і в ортодоксів віри, і в атеїстів, і в усіх шанувальників творчості тараса шевченка. втім, це інше питання – про бога, про святу віру. тут говоримо про українську національну ідею, зміст якої чимало наших політиків, політологів і різних щирих патріотів і досі з’ясовують.однак що дивно – навіть не згадуючи при цьому кобзаря! хоча цілком очевидно і зрозуміло, що витоки, суть і зміст національної ідеї – це передусім любов до своєї вітчизни. і не просто любов, а й уболівання за її долю, за свій народ: світе тихий, краю милий,моя україно! за що тебе сплюндровано,за що, мамо, гинеш? актуальність цих рядків, як і загалом поезії тараса шевченка, за понад півтора століття не тільки не втрачена, а, навпаки, лише зросла. адже коли перечитуєш цей та інші вірші, душа крається і болить.не лише за історію україни, а й за її сьогодення. справді, усім щедра та багата, вона знову розрита-сплюндрована, вкотре пограбована. тільки вже не чужими, а своїми "копачами".майже вісімнадцять років, як проголошено незалежність україни, а у нас ніяк не закінчиться те ненаситне первісне накопичення, "накопування", "прихватизація", дерибан. уже чи не вся україна – як розрита могила, а кінця-краю тому копанню й переділу-рейдерству не видно.а що ж ми, "маленькі українці", одвічні гречкосії? знову терпимо-потерпаємо – хто здирство "не так тіїх панів, як тіїх підпанків" (шевченко), а хто й наругу "пропорційної" до них влади.тепер ледь не в кожного другого власника фірми – тіньовий оборот і свій "трудовий кодекс".у херсоні голодні робітники, з блідими схудлими обличчями – вже майже півроку без зарплати – захоплюють від безвиході не лише адмінбудівлі заводу, а й місцевої влади. на київщині, у бориспільському районі, у селі з красивою назвою щасливе селяни два роки не можуть повернути вкрадену землю, і жодна влада не .у криму, в селищі мирному, вже не стукають у двері господаря з ордером прокурора, а спершу гранату.і куди не поїдеш по україні – отакі-то тепер "мирні" і "щасливі" міста і села – страшні наші "херсони"! з ким не поговориш – скрізь безгрошів’я, безробіття, безнадія. хто терпить холод, а хто й голод. кому ліки ні на що купити, а кому нічим і ніяк дістатись до далекої лікарні. на київ відстоюють свої права водії, пекарі, аптекарі, малі підприємці. знову готуються до походу шахтарі. а як "ощасливлює" жителів самої столиці київська міська влада на чолі з черновецьким, встановивши воістину космічні побори за все на світі – за собак, за кішок, за вхід на цвинтар тощо – ні в казці не розповісти, ні пером описати."німці такого під час окупації не витворяли", – так тепер кажуть про "рідну" владу старожили києва.зрозуміло, не від щасливотож, коли у ка були й думка, і воля єдині – навіть князь тікав від справедливої кари у тмутараканські землі.очевидно, що нам вельми бракує цих принципів народної демократії. переконаний, що саме вони, доповнені найсучаснішими нормами, і мають стати серцевиною новітньої