Тихий дон. сцена убийства австрийца

Сцена убийства австрийского солдата григорием мелеховым – один из ярчайших эпизодов, раскрывающий характер главного героя.  вначале мы видим всю картину погони во всех подробностях:   «бежал австриец без винтовки, с кепи, зажатом в кулаке» , «опустил шашку на висок австрийца» , «без крика прижал к ране ладони» .  все это говорит о том, что григорий видел, но не думал, не догадывался о том, что происходит и что вот-вот случится.  далее следует кульминация момента («григорий встретился с австрийцем взглядом») . кто знает, какие мысли пронеслись в голове героя, но он переступил через эту грань, он убил («жмурясь, григорий махнул шашкой») . наверное, он сначала и не понял, что сделал. этот удар убил не только австрийца, но и что-то в нем, искалечил душу. именно поэтому он ничего не думал и не чувствовал, в нем ничего не осталось, кроме пустоты.  лишь вид мертвого казака, которого пронесла лошадь, напомнил ему о войне и о ее жестоком законе: жизнь убитого им австрийца за жизнь этого казака.  только тогда он понял весь ужас произошедшего («муть свинцом налила темя») . и словно протестуя, он «замотал головой» , как будто пытаясь вытряхнуть эти воспоминания или пытаясь проснуться от кошмарного сна.  мимо него прогнали пленных австрийцев, которые казались «скученным серым стадом» . это сравнение показывает, что война делает из людей животных: им приказывают, и они, не спрашивая во имя чего, идут и истребляют себе подобных. на войне человек умирает, и всем наплевать, кем он был, чем жил, будет ли кто-нибудь плакать о нем. может быть, такие мысли заставили григория подойти к убитому им человеку. и вид его – совершенно безобидный, почти детский («ладонь, как за подаянием» ; измученный, покривленный суровый рот» ) – принес герою еще больше боли.  только крик офицера пробудил его и заставил вернуться к коню.  автор ярко описывает внутреннее состояние мелехова («путано – тяжек был шаг его, будто нес за плечами непосильную кладь; гнусь и недоумение комкали душу») .  думаю, первый бой был самым тяжелым для григория, но он же и изменил его: сделал жестче, суровее. в последующем он проявил себя как смелый солдат, даже стал офицером.  но как бы хорошо он ни служил, первый бой григория ясно показывает нам, что герой не создан убивать, причинять боль; он должен работать в поле, растить детей, созидать и любить.

Для становлення людської особистості велику роль відіграє знання свого минулого та ставлення до нього. пишатися своїм минулим, перейматися його проблемами, продовжувати справу своїх пращурів чи, навпаки, соромитися, мовчати про нього як про невиліковну спадкову хворобу - ось питання, на які має відповідати історичний твір. бо через кілька століть новонароджений положишило може й не дізнатися про долю свого пращура чи, дізнавшись, засоромитися або не зрозуміти тих болей і радощів, якими жило минуле, а народ без минулого, ніби дерево без коріння, - легка здобич для невсипущого зла.  історичний  твір завжди був одним з найголовніших чинників пробудження національної свідомості народів.історію треба знати, вивчати, аби творити сучасне й майбутнє, не повторюючи помилок попередників. у цьому й полягає мудрість історії. а історія українського народу була від самого початку надто кривавою.  а чи не тому, що дух наш виснажився за довгі тисячоліття змагання за право існувати, жити; чи не тому наші сучасники втратили нині дух вольниці і непокори - дух життя, а не існування? колись цей дух українцям піднімали кобзарі, а зараз цю функцію перейняли історичні твори,  про колишніх героїв, непереможних уже в тому, що здатні на бунт, заряджаючи своєю енергією маси. і доки існує хоча б один такий бунтівник - народ буде жити, нація буде існувати.    потреба заглянути в глибину століть диктується необхідністю збагнути сенс забутих уроків історії, знайти в них живі і на дихаючі цінності, створені нашими предками. їх надбання — не просто нагромадження давно минулого, а передусім та життєтворна святиня, до якої знову і знову припадаємо, вирушаючи в незвідану путь соціальних перетворень. історичний досвід минулого — це досягнення і прорахунки наших предків, його належить покласти в підмурок розвитку народу. забувати або нехтувати ним означає зводити будівлю нашого майбутнього на піску. іншими словами, визнавати себе випадковими подорожніми на стежках світової історії, які не знають, навіщо прийшли у світ, для чого живуть і чого повинні досягти.історія органічно пов'язана з пам'яттю, яка долає невпинний час, долає забуття. в цьому непересічна культурна значимість пам'яті. безпам'ятство — це невдячність перед минулим і без відповідальність перед майбутнім. щоб не помилятися в май бутньому, ми повинні пам'ятати про свої помилки в минулому.необхідно любити своє минуле і пишатися ним, а не постійно переоцінювати його на догоду мінливим суб'єктивним інтересам чи амбіціям. цінуючи минуле, ми повинні розуміти, що не обов'язково безпосередньо відтворювати його форми, аби відчувати гордість за діяння своїх предків. безвідповідальність породжується відсутністю усвідомлення того, що ніщо не минає безслідно, все зберігається в людській пам'яті. пам'ять, помножена на моральну оцінку, породжує совість як внутрішню самокритику. якщо немає пам'яті, то немає оцінки, а отже, нема й совісті. історична пам'ять народу формує моральний клімат, в якому він живе, в якому кожен з нас повниться добром чи злом.культура як світ нашого існування пронизана пам'яттю, що органічно вплетена в тканину сучасності. будьяка соціокультурна трансформація (а саме таку ми переживаємо зараз) пов'язана зі зверненням до минулого. кожне таке звертання збагачувало сучасність, посвоєму розуміло її, формуючи необхідне підґрунтя для руху вперед. звернення кожного народу до свого національного минулого, якщо воно не було зумовлене прагненням відмежуватися від інших народів та їх культурного досвіду, було плідним, оскільки збагачувало, розмаїтило, розширювало культурні обрії народу. адже кожне повернення до старого в нових умовах було завжди новим і породжувало нове на глибоких підвалинах. звернення до старого — це завжди нове його бачення, нове розуміння, це спроба обрати нові вектори соціокультурного поступу. звичайно, звернення до старого може сприйматися як затримка в поступі. проте це затримка перед рішучим кроком уперед. справжня затримка буває лише тоді, коли прив'язуємося до недав нього минулого, що вже вичерпало свої потенції. і все ж не варто нехтувати старим. справа в тому, що справжнє нове породжується в смисловому полі старого як його внутрішнє самозаперечення. нове є таким лише відносно старого, а не саме собою. нове як щось самодостатнє — нонсенс, такого нового нема і бути не може.