Мои впечатления по повести н.в гоголя "шинель"

Как-то всё было не взяться за эту повесть. и ведь гоголь — один из моих любимейших писателей. многие его произведения я с огромным удовольствием читала и перечитывала. а вот с «шинелью» — никак было не взяться. и в школе это произведение обошло меня стороной, и по телевизору не хотелось его смотреть. с чего бы это? и вот сейчас, перечитывая заново гоголя, поняла как отличается «шинель» от прочих гоголевских произведений. нет и следа обычного легкого юмора, какое-то тяжелое, неудобное остаётся впечатление, как будто насыпали прошлогоднего сена за шиворот и никак не избавиться от раздражающей помехи. и всё вроде как обычно, но стали замечаться даже погрешности, до той поры вовсе не заметные в гоголевской прозе. так при описании рождения героя мать его именуется то родильницей, то покойницей, то старухой — случайно ли это у такого чувствительного к описаниям автора, как гоголь? а чуть раньше, когда поминается родня героя, его отец и дед башмачкины и тут же — шурин, но ведь у шурина не может быть та же фамилия, шурин — брат жены и по сути не кровный родственник отцу героя, как же он может быть башмачкиным? тоже не может быть случайным. дальше — больше. описываются чувства героя, его мысли перед приобретением шинели — здесь многие авторы отзывов неправы, вовсе не собирался башмачкин приобретать новую шинель, не мечтал о ней, его вполне устраивала старая, но вот беда — развалилась. поэтому необходимость (не желание — суровая необходимость! ) приобретения новой шинели легла тяжким бременем на всю жизнь героя с определенного времени. и, получив эту новую шинель — а бывало ли у героя в жизни хоть что-то новое? чует мое сердце, что все, что можно, покупалось поношенным, подешевле. итак, получив шинель, почувствовал себя башмачкин новым человеком, был приглашен начальником на вечер — для начальника это, видимо, был просто повод для того, чтобы погулять, но герою это было всё необычно и неожиданно. и ничего такого герой вовсе не ожидал, не планировал и даже не собирался хотеть. дальнейшее является естественным следствием всего предыдущего. никогда до сей поры не возвращавшийся домой в такое время башмачкин, разумеется об осторожности не думал, и, разумеется, был ограблен. и никто и не думал ему — разве что в наше время, как бы ни ругали его наши современники, есть возможность украденное вернуть, а в те времена шансов не было никаких. если, конечно, ты не крупный начальник. но крупные начальники не ходят пешком в одиночестве по окраинам города, и их так не грабят. поэтому все описания бесполезных метаний героя по инстанциям, где ему должны были — чистейшая правда; да он и не знал, куда надо идти, да кому и сколько платить, да и денег-то у него не было вовсе. иначе, дойдя до окраины, взял бы он «ваньку» , и доехал до квартиры. так что смерть — естественное продолжение этой , и здесь автор ни на йоту не отступает от реализма, нет никакого художественного вымысла, а всё — чистая правда. и именно поэтому так тяжко читать, не сочувствуешь герою, а просто чувствуешь, что это с тебя сняли последнюю, так дорого доставшуюся шинель, это тебе отказались «значительные» лица, это ты погублен и растоптан, и умереть — единственное, что остаётся.

Я думаю, що оповідання Олдриджа Джеймса «Останній дюйм» – це історія про те, як важливо, щоб діти й батьки розуміли й любили один одного. Головні герої оповідання – батько й син. Батька кличуть Бен. Він був пілотом, але втратив роботу. А саме головне, мені здається, що він втратив свою сім’ю. Його дружина залишила його, тому що не могла жити в Аравії, де Бен працював. Вона виїхала на батьківщину. А його десятилітній син залишився з ним тільки тому, що Джоанна вирішила не забирати його із собою: він був їй не потрібний. «Так він і залишився ні із чим, якщо не вважати байдужої дружини, який він не був потрібний, так десятилітнього сина, що народився занадто пізно й, як розумів у глибині душі Бен, чужого їм обом – самотньої, неприкаяної дитини, що у десять років почував, що мати їм не цікавиться, а батько – стороння людина, різкий і небагатослівний, не знаючий, про що з ним говорити в ті рідкі хвилини, коли вони бували разом».

Мені дуже шкода хлопчика. Я думаю, що це занадто важко для дитини – з дитинства почувати й думати, що ти нікому не потрібний, навіть своїм батькам. Хоча Бен іноді й пробував стати ближче до свого сина, звичайно це ні до чого не приводило. Так, один раз він навіть хотів навчити Дэви літати:

«Бен якось спробував повчити хлопчика керувати літаком, і хоча син виявився дуже тямущим і досить швидко засвоїв основні правила, кожний окрик батька доводив його до сліз…»

Я думаю, що Бен просто не любив свого сина. Він завжди мріяв, що заробить грошей і поїде в Канаду в пошуках роботи. А його відправить до матері в Нову Англію. Мені здається, що коли дитини люблять, то не прагнуть позбутися від нього, як тільки з’явиться можливість. І от коли старому льотчикові запропонували роботу, він вирішив взяти із собою сина. Бен повинен був зняти для телекомпанії акул під водою, у їхній рідній стихії. Знімати треба було в Акулячій бухті, на Червоному морі. Коли вони летіли до бухти, то бачили навколо на багато кілометрів тільки пустелю: «Усе було недвижимо й мертво. Сонце випалювало тут усяке життя, а навесні на тисячах квадратних миль вітри здіймали на повітря маси піску й відносили його на ту сторону Індійського океану, де він і залишався навіки на дні морському». От у якім небезпечному місці вони повинні були приземлитися: якби в них раптом зламався літак, то вони б загинули

Під час польоту Бен пошкодував, що взяв сина із собою: він уже не вірив, що вони зможуть полюбити один одного. Коли вони приземлилися, батько як і раніше розмовляв із сином різким тоном. «Бен знав, що тон у нього різкий, і завжди дивувався сам, чому він не вміє розмовляти із хлопчиком». Я думаю, що це тому, що він не займався вихованням дитини з дитинства: «Коли дитина народилася, почав ходити, а потім ставав підлітком, Бен майже постійно бував у польотах і подовгу не бачив сина…». Коли Бен почав спускатися під воду знімати акул, те спочатку все йшло добре. Але в другий раз скоїлося ихо. Коли він прив’язував принаду, то вимазався кров’ю, і акула напала на нього. Бен відбивався як міг і зрештою врятувався, зміг вибратися на берег. Він був живий, але його руки й ноги були изранени, і він втратив багато крові. Вибравшись, він знепритомнів, а коли отямився, то зрозумів: «справи його зовсім погані. Але відразу зрозумів, що треба щось робити: якщо він умре, хлопчик залишиться один… Єдиною надією врятувати хлопчика був літак, і Дэви прийде його звістки. Не було ні іншої надії, ні іншого виходу». Я думаю, що тут він надійшов як теперішній чоловік. Він, минаючи кров’ю, зробив всі, щоб урятувати сина. Бен довго заспокоював хлопчика. Спочатку він спробував прикрикнути на нього, але потім зрозумів, що син і так дуже наляканий, і з ним треба говорити спокійно й ласкаво. Бен керував Дэви, коли той перев’язував його й тяг до літака. Коли вони добралися до машини, батько, щоб побадьорити його, сказав:

- У житті можна зробити все, що завгодно, Дэви.

Так він готовив сина до думки, що той зможе вести літак. Коли вони забралися в кабіну, хлопчик уже перестав боятися й під керівництвом тата підняв машину в повітря. Після зльоту, коли його батько знепритомнів, Дэви виявився на великій висоті за штурвалом літака зовсім один. Йому було дуже страшно, і в цьому немає нічого дивного: йому адже було всього десять років. Але він був схожий по характері на свого батька – сильний духом і сміливий: «Залишившись один на висоті в три тисячі метрів, Дэви вирішив, що вже ніколи більше не зможе плакати. У нього на все життя висохнули сльози». Так дитина стала зовсім дорослим

Объяснение: