Краткое содержание настауник чарчэння

до війни в школі, де навчався костя квітка, малювання і креслення викладав старомодний учитель аполлінарій феактиставіч, на прізвисько циркуль.  високий, тонкий, в чорному, ще царських часів сюртуку, аполлінарій феактиставіч зовні насправді відповідав даній йому прізвисько.  але найменше цього обтягнутого чорним сукном людини можна було назвати сухим або черствим: він оив старомодним, трохи зарозумілим.  але тільки не сухим.  предмет свій аполлінарій феактиставіч знав добре, але був надзвичайно м'якою людиною, і цим користувалися не на користь навчання.  учні знали: до революції їх учитель викладав в гімназії латину.  i хоча інтересу до латині шестикласники, звичайно, не виявляли абсолютно ніякої, проте на уроках аполлінарія феактиставіча часто звучала ця мертва.  але красива мова.  любителям латинської мови найчастіше прикидався костя.  може, йому збудження старого вчителя, який, хвилюючись, вимовляв незрозумілі дзвінкі слова, а можливо, ним керувало звичайне самолюбство, але костя частіше за інших йшов на свідому провокацію.  якщо хто-небудь не зробив креслення і передчував неминучу загибель, його незмінним рятувальником був костя.  при вході аполлінарія феактиставіча в клас костя, який сидів на першій парті, пускав на обличчя тінь задумі і мрійливості.  учитель розкривав класний журнал, але в цей час костя вже сидів з піднятою рукою.  отримавши дозвіл висловитися, хлопець ставив питання.  старий учитель відривав погляд від класного журналу, і на обличчі його з'являлася посмішка.  він, звичайно, здогадувався: немає спрагою знати якесь нове латинське слово горить його юний опонент, але подолати спокусу і не відповісти на питання аполлінарій феактиставіч не міг.  той, над ким повис ів меч бути викликаним і йти з кресленнями до столу, на якийсь час був врятований   інтерес шестикласників до мови овідія і горація зростав у міру того, як наближалася довгоочікувана хвилина позбавлення - дзвінок на перерву.  нарешті повивальний сторожиха дренькала в старий надщерблених дзвінок, і стрижені шестикласники гучної толокою зривалися з місця.  аполлінарій феактиставіч з розгубленою посмішкою закривав класний журнал, в який він за весь урок не поставив жодної оцінки учні підростали, заводили зачіски.  у десятому класі невгамовний костя вже не дозволяв собі користуватися слабкістю старого вчителя.  відносно класу до аполлінарія феактиставіча з'явилося щось нове.  це нове, мабуть, можна було назвати прихованою, захованою десь в глибині юнацьких душ повагою до свого вчителя.  молодість нарешті оцінила велику, незмінну любов і відданість аполлінарія феактиставіча латині - предмету, який давно можна було забути.  цю повагу класу відчував і сам учитель, хоча зовні, здавалося, вона не виявлялася ні в чому.  після вдалого креслення, зробленого будь-ким з десятикласників, аполлінарій феактиставіч ставив умільцю п'ятірку, закривав журнал і строгий, серйозний піднімався над класом.  -вам потрібно думати не тільки про ці креслення, - заявляв він.  - пора вже кожному з вас зробити для себе креслення всього майбутнього життя.  але в цьому вам краще мене овідій.  аполлінарій феактиставіч починав читати овідія.  голос вчителя був слабкий, приглушений, він тремтів і зривався, але учні слухали з прихованим диханням.  ніхто не розумів слів латинсько вірша, який пережив багато століть, але все, здається, адчувс потужне, високе почуття, приховане в урочистих рядках.  - овідій любив свою землю, як може її любити великий син своєї батьківщини, - надихався старий учитель.  - тому його слово буде жити до тих пір, поки буде панувати людина на землі.  аполлінарій феактиставіч завжди пояснював овідія зарозуміло, в піднесеному, урочистому стилі.  але зараз це старшокласникам

Поэма лермонтова насыщена отзвуками различных значений – библейскими, культурными, мифологическими. демон лермонтова совмещает мефистофельское и человеческое – это скиталец, отвергнутый небом и землёй, и внутренне противоречивое сознание человека. в первой части поэмы демон – бесплотный дух. он ещё не наделён пугающими, отталкивающими чертами. “ни день, ни ночь, – ни мрак, ни свет! ”, “похож на вечер ясный” – таким демон предстаёт перед тамарой, вливаясь в её сознание “мечтой пророческой и странной”, “волшебным голосом”. демон открывается тамаре не только как “пришелец туманный” – в его обещаниях, “золотых снах” сквозит призыв – призыв к “земному без участья”, преодолеть временное, несовершенное человеческое бытие, выйти из-под ига законов, разорвать “оковы души”. “золотой сон” – тот дивный мир, с которым человек навсегда распростился, покинув рай, небесную отчизну, и который он тщетно ищет на земле. воспоминаниями о “жилище света”, отзвуками иных песен полна не только душа демона, но и душа человека – оттого её так легко “одурманить”, околдовать. демон опьяняет тамару “золотыми снами” и нектаром бытия – земными и небесными красотами: “музыкой сфер” и звуками “ветра под скалою”, “птичкой”, “воздушным океаном” и “ночными цветами”. демон второй части – бунтовщик, адский дух. он подчёркнуто нечеловечен. ключевые образы второй части – отравляющий поцелуй, “нечеловеческая слеза” – напоминают о печати отверженности, “инородности” демона всему сущему. в поцелуе, с его богатейшим, загадочным смыслом, раскрывается неосуществимость гармонии, невозможность слияния для двух столь разных существ. конфликт двух миров, двух разнородных сущностей (земного и небесного, утёса и тучки, демонического и человеческого) , их принципиальная несовместимость – в основе творчества лермонтова. поэма, создававшаяся лермонтовым на протяжении всей жизни, писалась “по канве” этого неразрешимого противоречия. за фантастическим сюжетом поэмы вставали конкретные, жгучие человеческие вопросы. демоническая скорбь по утраченным ценностям и , грусть о “потерянном рае и всегдашнее сознание своего падения насмерть, на вечность” (белинский) были близки разочарованному поколению 30-х годов. в мятежном демоне виделось нежелание мириться с “нормативной моралью”, официальными ценностями эпохи. белинский увидел в демоне “демона движения, вечного обновления, вечного ” на первый план выходила бунтарская природа демонического, борьба за свободу личного начала, за “права личности”. в то же время демоническая охлаждённость была сродни безразличию последекабрьского поколения, “постыдно равнодушного к добру и злу”. одержимость философским сомнением, отсутствие чётких ориентиров, неприкаянность – одним словом, “герой времени”. «демон» завершает эпоху высокого романтизма, открывая в романтическом сюжете новые психологические и философские возможности. как ярчайшее произведение романтизма, «демон» построен на контрастах: бог и демон, небо и земля, бренное и вечное, борьба и гармония, свобода и тирания, любовь земная и любовь небесная. в центре – яркая, исключительная индивидуальность. но лермонтов не ограничивается этими типичными для романтизма противопоставлениями и трактовками, наполняет их новым содержанием. многие романтические антитезы меняются местами: мрачная искушённость присуща небесному, ангельская непорочность и чистота – земному. полярные начала не только отталкиваются, но и притягиваются, поэму отличает крайняя многосложность характеров. конфликт демона шире романтического конфликта: в первую очередь это конфликт с самим собой – внутренний, психологический. неуловимость мерцающих смыслов, многоплановость, напластование различных мифологических, культурных, религиозных подтекстов, разноликость героев, психологическая и философская глубина – всё это ставило «демона» на вершину романтизма и одновременно на его рубежи.