Кxvii в. относится возведение 1) успенского и дмитриевского соборов во владимире 2) церкви покрова на нерли и княжеского дворца в боголюбово 3) церкви вознесения в коломенском и собора василия блаженного в москве 4) дворца алексея михайловича в коломенском и церкви покрова в филях

4) возведение дворца алексея михайловича в коломенском и церкви покрова в филях

Зазвичай, Меценатство мотивується самим суспільством, зважаючи на

становище, яке виникає в той чи інший період, а також соціально-культурні потреби

епохи. Меценатська діяльність здійснюється з наміром підтримати культурний процес,

конкретного представника творчої інтелігенції та є альтернативним джерелом

фінансування розвитку суспільства, оскільки державної підтримки в багатьох випадках

недостатньо для збереження та розвитку національного культурного надбання.

Історія розвитку українського меценатства сягає корінням ще Київської Русі, а

саме періоду після християнізації. Дослідниця Н. Колосова висловлює припущення, що

ймовірно, в Київській Русі побутували й дохристиянські форми меценатства, такі як

підтримка епічних співців – легендарного Баяна, літописного Мішути та ін., однак

документальних підтверджень цьому поки що не знайдено [2]. Зважаючи на те, що

сучасні науковці пропонують різні схеми періодизації історії українського меценатства,

ми у своєму дослідженні будемо опиратися на схему запропоновану в дисертаційній

праці С. Матяж [1]. І етапом авторка виокремлює період ІХ–XVІ століття. Першими

меценатами стали князі Володимир Великий і Ярослав Мудрий. Пріоритетом

меценатської діяльності князя Володимира було будівництво храмів – у Києві (церква

Св. Василя та Десятинна у 996 р.), у Вишгороді, Берестові, Білгороді. Значно ширшою

була діяльність Ярослава Мудрого, що охоплювала будівництво християнських храмів

(найвидатнішою спорудою, що постала під його патронатом, була Софія Київська

1037 р.), а також «книжну науку», освіту, мистецтво. У часи Ярослава Мудрого,

котрий, окрім державних, вкладав у різні культурні проекти і власні кошти,

меценатство Київської Русі досягло свого найвищого розквіту [2]. Традиції меценатства

були продовжені і в Галицько-Волинській державі. Тут активно будувались нові

православні храми, розвивалось мистецтво іконопису та фрескового розпису. У цей

період за кошти галицько-волинських князів була побудована Чернеча обитель Різдва

Пречистої Богородиці, яка знаходиться у Луцьку, церква Успенія Пресвятої

Богородиці, яка прикрашає місто Володимир, церква Св.Івана в Холмі.

У Литовську добу давньоруська традиція князівського меценатства

продовжується в діяльності князів Острозьких; жінок-меценаток князівського

походження – Анастасії Гольшанської, Ганни Гойської, Раїни Ярмолинської, Раїни  

Могиленки-Вишневецької (створення Острозької «слов’яно-греко-латинської школи»,

книговидання, підтримка монастирів, церков тощо).

ІІ етап – XVIІ–XVIIІ століття, коли розпочалась широка діяльність братств.

Братчики відкривали шпиталі, друкарні, а особливого успіху досягли вони у розвитку

мережі шкіл, організації в них навчання і забезпечення учнів підручниками. У період

Гетьманщини меценатами ставали самі гетьмани, які, окрім територіальної могутності

України, дбали і про розвиток мистецтва, освіти та й культури загалом.

Найвизначнішим меценатом цього періоду був безумовно І. Мазепа. Розмах його

меценатської діяльності вражає: він – будівничий, який споруджує козацькі собори,

оточує фортечним муром Києво-Печерську лавру, будує новий навчальний корпус

Києво-Могилянської Академії, шанувальник мистецтв і меценат митців тощо. За

загальними підрахунками на меценатську діяльність він витратив суму, яка становила

десять річних бюджетів Гетьманщини.

ІІІ етап охоплює др. пол. ХІХ – поч. ХХ ст. Це так званий «золотий період»

українського меценатства, коли з’явилися промислові підприємці, які сприяли розвитку

української культури. У Києві на межі ХІХ і ХХ століть всі публічні споруди були

зведені коштом меценатів. Родина Бродських побудувала тут лікарню, синагогу,

гімназію, училище, Бессарабський ринок, Політехнічний інститут, Художній музей,

Театр оперети. Микола Терещенко пожертвував Києву два з половиною мільйона

рублів, а Михайло Дегтярьов чотири з половиною [3]. Серед плеяди меценатів, які

відіграли важливу роль у розвитку української культури слід відзначити родини

Галаганів, Симиренків, Терещенків; Б. Ханенко, Є. Чикаленко, А. Шептицький та ін.

На ІV етапі за часів СРСР меценатство практично перестає розвиватися,

оскільки благодійність в цей період не лише не заохочувались на державному рівні, а й,

навіть, засуджувалась.

V етап становить сучасний період. Після розпаду СРСР меценатська діяльність

почала відроджуватися, оскільки різкий розподіл суспільства вимагає підтримки

соціальної сфери з боку бізнесу. Крім того, новий власник починає думати не тільки

про зростання особистого багатства, але й про “культуру багатства”, тобто про

вкладення засобів в економічний і культурний розвиток усього суспільства. Наприклад,

бізнесмен В. Пінчук ще в 2006 р. заснував свій фонд, який допомагає забезпечити

більш послідовний і професійний підхід до розвитку нових проектів, які стосуються

мистецтва, охорони здоров’я, освіти, розвитку суспільства загалом.

Объяснение: