Нужен пересказ книги ,,вогник далеко в степу,, на 8 предложений йти

павла, якого всі прозвали павлентієм, прийняли до училища разом з друзями — василем силкою, василем оборою та василем кібкалом. павло був сирота. мати його померла, а коли хлопцеві було дев'ять років, батько одружився з тіткою ялосоветою. через місяць батько пішов на війну і не повернувся. так і живуть вони з тіткою вже шість років в половині хати, бо більшу половину одірвало бомбою.

тітка ялосовета сама павла до училища і так розхвалила його перед директором: "він слухняненький, роботящий, не дивіться, що такий ото малий. він підросте. і вчиться ", що директор прийняв його під свою відповідальність, бо, як виявилося, хлопцеві не вистачало одного місяця для вступу до училища.

попав павло в п'яту групу, більшість якої складали дітбудинківці. а всього в училищі було десять груп: і "механіки", і "столяри". у всіх уже були свої майстри, а п'ятій ще не призначили. і от одного ранку разом з директором прийшов якийсь дідусик. "він буву ремісницькій формі, новій— новісінькій і настовбурченій ще гірше, ніжу мене; передня пола гімнастерки сягала йому нижче колін, і, йдучи, він підбивав її ними, як фартушину".

директор познайомив майстра з групою і, гарно про нього відізвавшись, наказав слухатись і поважати федора демидовича снопа, так звали майстра. слова директора запали хлопцям вдушу: "майстер — ваш учитель і батько, всі ви перед ним рівні, як рівні перед батьком, хоч більшість із вас,— директор опустив очі і притишив голос,— можливо, й не пам'ятає своїх батькі"

потім хлопців повели до майстерні. там не було нічого незвичайного: "ні дивовижних верстатів, які ми кожен сам по собі повигадували, ні інструментів, розкладених по поличках, ні креслень та схем по стінах". все було набагато простіше. та ще й в кутку лежала купа гільз з—під снарядів, з яких потім переробляли залізо на різні деталі.

почалося навчання. майстер терпляче пояснював учням навички користування різними інструментами: "якщо котрийсь із вас ненароком влучить себе по пальчику або щиколотках,— це буває,— не бійтеся: прикладем подорожничку, а біль буде наукою, по чому цілитися — по зубилу чи по руках. від болю прибуває ума! така теорія".

з часом всі руки в хлопців були в синцях. та майстер терпеливо вчив далі: "набити руку — це не означає побити йоду в нас немає. йод пішов на фронт! "хлопці вже бачили різні інструменти на стендах, та одного разу майстер приніс невеличкий дерев'яний сундучок з інструментами, якими працював він сам. вони були чисті, блискучі, як іграшки. першою продукцією, виготовленою хлопцями, стали лопати. коли учні побачили свою роботу, то дуже зраділи, та ще й майстер похвалив їх. цього ж дня на лінійці директор за сумлінну працю та старанність нагородив п'яту групу новими комбінезонами.

до училища хлопцям було ходити далеко, і тому вони свій шлях розбили на станції. "перша, одразу за селом,— провалля, або млин (за проваллям на горі стояв вітряк). до цієї станції дорога була крута, але брукована, а далі йшла ґрунтова, аж до райцентру. друга станція звалася ли — це два телеграфні стовпи, що підпирають один одного. третя а — такі ж самі два стовпи, як в ли, тільки з поперечиною посередині. четверта — осика, п'ята — вербичка, далі місток, олі" так хлопцям було і веселіше, і дорога здавалася не такою довгою. одного разу вони підрахували, що за чотири роки навчання в училищі їм доведеться пройти понад чотири тисячі кілометрів. та коли розбили цей результат на роки, виявилось не так уже й багато.

Основні дійові особи:Маруся — головна героїня твору, гарна молода дівчина;Наум Дрот — багатий селянин, батько Марусі;Настя — мати Марусі;Василь — хлопець–сирота, коханий Марусі;Олена Кубраківна — подруга Марусі.Наум Дрот був добрим працьовитим парубком: ніколи не пив, часто ходив до церкви. За це нагородив його бог хорошою дружиною – слухняною та хазяйновитою Настею, яку він любив усім серцем. В них довго не було дітей, але нарешті народилась дочка, Маруся. Настя та Наум були безмежно щасливі і вдячні за свою дитину. Маруся виросла дуже красивою та працьовитою дівчиною, як і її батьки. Вона була також і скромною: не ходила на вечірки, поважала старших.Одного дня Маруся все ж пішла на весілля своєї подруги, бо була дружкою. Там вона познайомилась з Петром, який був боярином на весіллі. Вони одразу закохалися і не зволили очей одне з одного, але обоє соромились заговорити. Врешті Василь насмілився і підійшов до Марусі з горіхами і запитав: "Чи чіт, чи мишка?" Маруся промовила: "Чіт!" і взяла із Василевої жмені горіхи. Подруга Марусі, Олена, розповіла їй, що Василь свитник, хазяїн, на якого він працює в місті, хоче віддати за хлопця свою дочку. Це засмутило Марусю, але після цього Василь знову підійшов до неї і натякнув, що закоханий в неї.Наступного дня Маруся та Олена пішли до міста на базар. На дорозі їх перестрів Василь і пішов до міста разом з ними, нібито для того, щоб оборонити від дикої собаки. На базарі Василь купив усе, що Марусі було потрібно і допоміг нести кошики дівчат. По дорозі назад, поки Олена ходила забирати батькові черевики від шевця, Маруся та Василь зізнались одне одному в коханні. Василь розвіяв тривоги дівчини, пояснивши, що він не збирається одружуватися з дочкою свого хазяїна. Вони домовились зустрітись ввечері на озерах.

Надеюсь