Твір на тему "моя свобода і мої обовязки"

кожна людина має свободу, права і обовязки. все це закріплено державною конституцією і не може зникнути безслідно. з самого початку свого існування людство малими, але впевненими кроками прямувало до нинішнього суспільного ладу, вдосконалюючи систему відносин між самими людьми і державою. я хочу, висловати свою думку, що хоч теперішні права людини і захищяють кожного від багатьох можливих небезпек, та все ж вони є недосконалими. наприкад, я знаю свої обовязки і виконую їх, навчаюсь, , не хуліганю, маю свободу думки, слова, переміщення і тд, але чи виконує держава свій обовязок - чому на вулиці стільки безхатчнків, а в кожній фірмі підступних аферистів? чи не здається вам, що все це лише ілюзія безпеки людини? я все ж таки сподіваюсь, що в майбутньому всі це вдосконалиться і виправиться і кожен мати дійсно рівну свободу,   права та обов"язкиⓐ.

За рік закінчується моє шкільне життя, і настає час вирішувати, ким бути, яку професію обрати. якось ми з татом розмовляли на цю тему. "от що я скажу тобі, доню. важливо не те, ким станеш, а якою людиною ти будеш, — зауважив він. — звичайно, професію собі треба обирати таку, щоб до душі була, щоб тобі хотілося щодня йти на роботу, щоб у роботі розкрилися всі твої таланти. але ким би ти не працювала, важливо — я так вважаю — як ти ставитимешся до роботи, працюватимеш на совість, чи так, аби заробити щонайбільше грошей. та й зі співробітниками треба навчитися спілкуватися, щоб тебе люди поважали, відчули в тобі порядну людину. та ти ще із мамою про це поговори".час спливає швидко, хоч-не-хоч, а визначатися треба.— може, мені також стати медиком, як і ти? — вирішила я порадитися з мамою.мама моя працює медсестрою у спеціалізованому будинку малюка. це такий дитячий заклад, де перебувають хворі малюки, котрих з якихось причин залишили батьки. про свою роботу вона чомусь майже нічого не розповідає. "робота, як робота, нелегка", — невизначено відповідає вона.— медиком, кажеш, — перепитала мене мама, — а чужий біль зможеш терпіти? і водночас не стати черствою, співчувати людям? — не знаю, — сторопіла я.— із хворими спілкуватись — невелика радість, якщо не мати чуйного серця, що будь-якої миті готове відгукнутися на людський біль.такі слова я чула від неї вперше. а вона розмовляла зі мною, як із дорослою, серйозно і відверто. якось пильно подивившись на мене, наче над чимось роздумувала, вона сказала: — добре. хочеш спробувати стати медиком — я тобі . домовлюся з головним лікарем, влаштую тебе на літніх канікулах у наш будинок малюка нянею. місяць пропрацюєш, витримаєш — бути тобі медиком. а ні — обирай іншу професію.— здорово! — зраділа я.— май на увазі — робота у нас нелегка, — зауважила вона.закінчивши 10-й клас, я вирішила спробувати попрацювати у будинку малюка. спочатку мама влаштувала мені своєрідну екскурсію: показала групи, познайомила з працівниками, дітьми. побачивши мене, старші дітки кидалися до мене з вигуком "мамо! мамо! "я розгубилася, але мама мені пояснила, що так вони зустрічають майже кожну незнайому людину.нарешті ми зайшли у групу, де саме працювала мама — тут були дуже хворі дітки.тепер я зрозуміла, чому вона уникала розмов про свою роботу. весь день до кінця зміни ми працювали з мамою удвох. вона показувала мені, як годувати дітей, купати їх, вкладати спати. кожна дитина мала свій режим харчування, сну, прийому ліків. спочатку мені було навіть страшно підходити до деяких дітей. і тут мені на прийшла мама: — ти не бійся, доню, вони такі ж самі діти, як і інші, тільки дещо особливі. тяжка доля їм випала. часто це діти, чиї батьки хворі на алкоголізм чи наркоманію. лікарі борються за їхнє життя, прагнуть якомога їм.і тут в мені наче щось надломилось. я сіла і розплакалась.— мамо, а навіщо лікарі борються за їхнє життя? щоб подовжити їхні муки? кому вони потрібні, ці каліки, якщо навіть рідні батьки від них відмовилися? — доню, не ми даємо їм життя, не нам його й забирати. чи можемо ми спокійно спостерігати, як дитина помирає? ці діти потрібні тим, хто працює з ними, і ще багатьом іншим, хто чимось їм є. вони потрібні нам для того, щоб ми залишалися людьми. а ще ми потрібні одне одному, щоб навчитися любити — у найвищому розумінні цього слова. не тільки ми, а й ці діти також мають навчитися любити.я здивовано поглянула на маму.— так, так. і навчитися цього вони можуть, лише відчувши на собі любов інших людей.знаєте, від того дня я наче подорослішала. 1 поглянула на світ зовсім іншими очима. я все-таки пропрацювала місяць у будинку малюка. з часом я стала спокійніше реагувати на те, що бачила, прикипіла серцем до тих діточок, у мене навіть з'явилися свої улюбленці. тепер я впевнена — я хочу стати лікарем і робитиму все, аби моя мрія здійснилася.писала сама. поставили 12б