Іть написати твір образ ролбінзона крузо

робинзон крузо  — моряк, оказавшийся в результате кораблекрушения на необитаемом острове в вест-индии недалеко от острова тринидад и сумевший прожить на нем двадцать восемь лет, сначала в полном одиночестве, а затем с дикарем пятницей, освоить этот остров и завести на нем хозяйство, в котором было все необходимое для жизни.рассказывая своего пребывания на острове, р. подробнейшим образом повествует о том, как обустроился его быт: какие вещи и главные инструменты ему удалось спасти с разбившегося корабля, как он поставил себе палатку из парусины и как обнес частоколом свое жилище; как он охотился на диких коз и как впоследствии решил приручить, построил для них загон, научился их доить и делать масло и сыр; как были обнаружены несколько зерен ячменя и риса и какого труда стоило вскопать поле при деревянной лопаты и засеять его этими зернами, как пришлось защищать свой урожай от коз и птиц, как погиб один посев из-за наступления засухи и как он  стал наблюдать за сменой сухих и дождливых сезонов, чтобы сеять в нужное время; как учился делать глиняную посуду и обжигать ее; как мастерил себе одежду из козьих шкур, как сушил и запасал дикий виноград, как поймал попугая, приручил его и научил произносить свое имя и т. д. необычности обстановки все эти прозаические бытовые действия приобретают интерес увлекательных приключений и даже своего рода поэтичность. стремясь обеспечить себя всем необходимым для жизни, р. трудится не покладая рук, и за работой постепенно развеивается то отчаяние, которое охватило его после кораблекрушения. увидев, что он сможет на острове выжить, он успокаивается, начинает размышлять о своей прежней жизни, находит во многих поворотах своей судьбы перст провидения и обращается к чтению библии, которую он спас с корабля. теперь он считает, что его «» на острове — это божественная кара за все его многочисленные грехи, главный из которых его неповиновение воле родителей, не отпускавших его в плавание, и бегство из родного дома; в то же время он проникается глубокой к божественному провидению, которое спасло его от гибели и посылало ему средства к поддержанию жизни. при этом его верования отличаются конкретностью и деловитостью, свойственной его сословию. оказавшись на острове, он размышляет о своем положении, делит лист бумаги пополам и расписывает его плюсы и минусы по двум графам: «добро» и «зло», сильно напоминающим графы «приход» и «расход» в купеческом гроссбухе. в своем мировосприятии р. оказывается типичным представителем «среднего сословия» и обнаруживает все его достоинства и недостатки.

драматургічна спадщина і. к. карпенка-карого — це самобутнє й цікаве явище в історії вітчизняної театральної культури. невмирущу славу принесли митцеві його сатиричні комедії: "сто тисяч", "хазяїн", "суєта". сюди ж належить і комедія "мартин боруля", яка піднімає важливі морально-етичні проблеми і цим самим стає в ряд безсмертних творів.

драматург високо підносив роль сміху як засобу боротьби з людськими . дійсно, сміх — могутня зброя: те, над чим посміялися, втрачає свою значимість і з кумира перетворюється на предмет кепкування. сміх примушує кожного з нас критично подивитися на себе і прагнути позбавитись тих чи інших недоліків у своєму характері.

сюжет комедії "мартин боруля" письменник будує на дійсних фактах з життя родини тобілевичів: батько драматурга, який довгий час служив поміщицьких маєтків, вирішив домогтися визнання свого роду дворянським. на це пішло чимало часу — і марно: дворянство не було доведено, оскільки прізвище в старих документах було тобелевич, а в нових — тобілевич. карпенко-карий використав цей факт, аби висміяти намагання простої людини вибитися в дворяни, хибно думаючи, що цим можна в чомусь вивищитися над іншими.

головний, персонаж комедії— це людина із заможної верхівки села. мартин боруля не засліплений жадобою збагачення, не позбавлений деяких рис гуманності. та, на жаль, це натура, скалічена духовно нездоланним прагненням вийти "на дворянську лінію". коли б його спитали, навіщо йому те дворянство, він, певно, не зміг би пояснити як слід своє дивне бажання. читаючи комедію, ми бачимо, що мартин — гарний сім'янин, у домі порядок і достаток; і авторитет, і гроші — все це у нашого героя є. чого ж йому ще треба? виявляється, треба титула дворянського, який, на думку мартина, зробить його паном, а пан — це не

у своєму домі цей "міщанин-шляхтич" (так назвав свого героя журдена французький драматург мольєр) заводить дворянські порядки, сам мучиться через свої химери, але терпить, бо вважає таку " перебудову" шляхом до політично-правового місця в поміщицько-капіталістичній державі, яке мало дворянство.

мартин велить своїм дітям називати себе не татом, а "папінькою", а маму — "мамінькою". він довго вранці вилежується в ліжку, як пан, хоча в нього, трудящої людини, від довгого лежання з незвички болять боки. дочку марисю хоче віддати заміж за "образованого чоловіка", сина степана мріє бачити знатним чиновником. смішно дивитися, як "правила" дворянського побуту суперечать традиційним порядкам сім'ї мартина, викликають нерозуміння і подив членів родини.

розв'язка гостро драматична: мартин скрізь зазнає поразки, і, нарешті, одна літера в прізвищі (боруля — беруля) кладе край його змаганням за дворянське звання: рід мартина не визнали дворянським.

висміявши таку поведінку свого героя, карпенко-карий утвердив здорову народну мораль щодо родинних традицій, ставлення людини до своєї рідної землі, свого родоводу, прадідівських коренів, праці, народних звичаїв.

головне — не титул, а вміння залишатися порядною, високоморальною людиною у всіх життєвих ситуаціях.