Словесний портрет джонсі з твору "останній листок" будь ласка дуже потрі!

Джонсі втратила любов до життя, поступилась слабкодухості, а своїм             життям за це заплатив берман. більше нічого не можна сказати окрім того, що вона захворіла в листопаді на пневмонію і рахувала і листки плюща за вікном, вважаючи, що коли впаде останній листок, вона помре. проте добрий і чуйний художник берман допоміг їй, намалювавши листок на стіні, щоб джонсі думала, що цей листок ще не впав. через це захворів на пневмонію берман ті помер, врятувавши життся джонсі, яка одужала

Осінь того року, як завжди, була гнилою, сирою, дощовою. такий самий непогожий настрій був у джонсі, молодої художниці. вона захворіла на пневмонію і цілими днями лежала в ліжку, а перед її очима була глуха стіна. вигляд фарбованого залізного ліжка, цегляної стіни за вікном, що обридла до нестями, ще більше погіршив настрій хворої. вона не спроможна була змінити становище, що склалося: джонсі не могла покинути кімнату хоча б на деякий час. хвороба прикувала її до ліжка, від високої температури у неї паморочилось у голові, темніло в очах, їй здавалося, що вона помирає. доглядала її подруга сью. лікар скав сью: «у неї один шанс. і цей шанс полягає в тому, щоб вона хотіла жити…» сью всіляко намагалася підбадьорити подругу, виконуючи поради лікаря, алі все було марно. джонсі байдуже дивилася на плющ за вікном, який щодня скидав листя і рахувала ті, що залишилися. вона сказала подрузі, що коли впаде останній листок, вона помре. сью впала у відчай. звісно, тут річ була не в останньому листку плюща, а в навіюванні. сью повірила, що так воно і станеться, і вирішила в жодному разі не підкорятися цьому навіюванню, в яке примусила її повірити хвора джонсі. але як врятувати подругу? як не дати впасти цьому клятому останньому листку? сью вирішила звернутися по до старого художника бермана. у кімнаті у бермана «стояв мольберт із підрамником, на якому було натягнуто чисте полотно, що вже двадцять п’ять років чекало перших штрихів шедевра». сью попросила бермана намалювати лист плюща на стіні будинка, що був проти вікна кімнати, де лежала хвора джонсі. спочатку він відмовився, кажучи, що це все примхи, але згодом зрозумів, що все занадто серйозно. наступного дня йшов дощ зі снігом. було холодно і вітряно. проте час узятися за роботу. і берман зробив все вчасно. коли джонсі попросила сью підняти штору, та стомлено послухалась. перед їхніми очима «на цегляній стіні ще виднів листок плюща. один-єдиний. темно-зелений біля стебла, але з жовтизною тління й розкладу по зубчастих краях, він хоробро тримався на галузці за двадцять футів від землі. неймовірна річ! цілу ніч періщив дощ і шаленів рвучкий вітер…» це був шедевр бермана, який «у мистецтві був невдахою… весь час він збирався створити шедевр, але навіть не почав над ним працювати…» зараз перед очима джонсі і сью був справжній шедевр. подібних робіт в його творчому житті ніколи не було. вся сила цього малюнка була в тому, що він врятував життя реальної людини. цей намальований листок дав джонсі надію на одужання. і вона одужала, а берман помер: він наче виконав те, що йому було треба, до чого прагнув усією душею. намалював шедевр і помер. «сьогодні в лікарні від запалення легенів помер містер берман», — сказала сью подрузі. «він хворів тільки два дні. позавчора вранці двірник знайшов старого в його кімнаті безпорадного від страждань. його черевики й одяг геть промокли й були холодні, як лід. ніхто не міг збагнути, куди він ходив такої жахливої ночі…» які ж треба мати високі моральні якості, щоб пожертвувати своїм життям за ради одужання по суті чужої людини! цей листок на цегляній стіні берман намалював тоді, коли вітер зірвав останній листок з плюща. листок бермана став листком надії, сподівань на життя. зрозуміло, що створюючи свій шедевр, старий художник не думав про власну смерть. і для нього цей листок тоді теж був листком надії

  " мир затаенной, тихой вздыхающей скорби" изображает драматург, воплощая его события и характеры в образах персонажей драмы "гроза", и очевидно, что слова н. добролюбова точнее дать жанровое определение произведения. " мир тупой, ноющей боли, мир тюремного, гробового " — но целый мир, а не фрагмент его, — мир, взятый во всей полноте своих проблем и коллизий. драма, давно неподвластная законам классицизма, все же не претендует на всеохватность; в ней есть известная толика типичности, но не всеобщности. трагедия — схватка сердец, кланов, поколений, эпох. "ни света, ни тепла, ни " — мир-тюрьма, темное царство.          известно, что замоскворецкие купцы с поклоном выходили иногда на сцену малого театра, актеров за их сценический портрет, меж тем как драмы островского, в том числе и "гроза", — воспроизведение не только социального пласта жизни, но и психологического.          главным образом для драматурга было воссоздание картины нравов и психологических типов, определителем которых является принадлежность не к той или иной социальной страте (купец, крестьянин, дворянин), а к специфической нравственной группе. "жестокие ругатели" были отнюдь не только среди купцов, но и среди, скажем, офицерства (столкновение савела прокофьича с гусаром), да и вечная женская забитость не помешала марфе игнатьевне кабановой превратиться в деспотичную хозяйку, о которой наиболее точно отзывается кулигин: "ханжа, сударь! нищих оделяет, а заела совсем".          очевидно, что островский на примере известных ему замоскворецких купцов выводит на сцену жителей калинова не как портретную галерею купечества, а как панораму нравов всего общества, где человек зависит не от раз и навсегда предустановленной классовой принадлежности, а скорее от богатства, силу, — будь он купец или дворянин. в этом — надвигающийся стук лопахинских топоров и звон "господина купона" глеба успенского. это предвосхищение уже не может уложиться в рамки драмы, ибо одно дело — драма катерины, драма ее жизни, и совсем другое — всемирная трагедия, типичным воплощением которой явились нравы жителей калинова.          "а уж коли мне здесь опостынет, так не удержат меня никакой силой. в окно выброшусь, в волгу кинусь. не хочу здесь жить, так не стану — хоть ты меня режь",          -- таково жизненное кредо главной героини, пророчески намекающее на ее судьбу. и — не менее судьбоносное утверждение варвары: "а по-моему, делай что хочешь, только бы шито да крыто было". третья позиция — безвольный тихон, лишь над трупом жены поднимающийся до обличительных слов, брошенных в лицо матери. четвертая          -- любящий катерину, но слабовольный борис, племянник дикого, — нет здесь не только воли, но и порядочности. эти линии можно продолжать, но они вполне укладываются в типы коллизий и общественных столкновений, обозначенных добролюбовым: младших со старшими, бедных с богатыми, безответных со своевольными. это общественная трагедия.          " в ней теплится по временам только искра того священного пламени, которое пылает в каждой груди человеческой, пока не будет залито наплывами житейской грязи". мир — "темное царство", катерина — "луч света" в нем. этим подчеркивается всемирность значения происходящего в калинове, типичность коллизий, приводящих человека к гибели. и когда катерина завершает своей "протест, доведенный до отчаяния", тем самым она заставляет обратить внимание на такое же отчаяние других. ее личная драма, обусловленная социально и нравственно, перерастает в общечеловеческую трагедию, и потому бесполезны споры о том, где именно разместит островский свой калинов: мир, думающий, понимающий и сочувствующий, сконцентрировался до образа этого города, и проблемы этогомира обрели в нем художественную типизацию. на это указывает еще и постоянное движение чисто рода, пронизывающее пьесу: феклуша рассказывает о далеких странах, где люди "за неверность" "с песьими головами", уезжают на свободу тихон, борис. перемещение во времени — воспоминания катерины, исполненные поэтической романтики. как временной, так и пространственный охват в пьесе огромен, что тоже позволяет считать "грозу" трагедией